Каліграфиня Ольга Верменич (на знімку) про архітектуру літер, гламурних дівчат і про те, як довго залишатися молодим
– Формуємо пером краплю на папері й витягаємо їй "хвостик", – майстриня з каліграфії Ольга Верменич неквапом показує, яким має бути цей рух і що повинно вийти. З-під пера з'являються два "хвостики", вертикальна товста лінія, горизонтальна тонка, а потім – літера "т".
Це так просто. Але лише на перший погляд. Втримати натиск, досягнути оптимальної швидкості руху, але не кидати інструмент, зловити потрібну довжину елемента – для мене, навіть як для людини, яка з дитинства вміє поводитися з пером і тушшю, це непросте завдання. Але все можна опанувати, якщо наполегливо відточувати елементи. До автоматизму.
– Я порівнюю цей процес з тим, як займається балерина – кожен день 40 хвилин пліє, гранд-пліє, батман, гранд-батман. Все відпрацьовується, бо якщо ти пару днів не попишеш, а потім почнеш писати, ти розумієш, що якось вже не те. А якщо фахівець оцінюватиме результат, то він взагалі побачить, коли ти, наприклад, місяць у руки не брав інструменти. З цього приводу дуже люблю анекдот про старого віолончеліста, якому вже 90 років, але він кожен день годину-дві займається, хоча вже світова легенда, його ім'я занесено золотими літерами в енциклопедії музики. І у нього запитують: "Ви вже такий майстер, навіщо ви години свого життя, якого залишилося не так багато, витрачаєте на репетиції і щодня повторюєте вправи?", а він відповів: "Дитино, я відчув, що у мене тільки-но почало виходити". Є певний рівень, до якого ви дійшли і вважаєте, що вас все влаштовує – без проблем. Але якщо ти хочеш бути на коні – це постійна робота.
Наша розмова з Ольгою відбувається в одному зі столичних кафе. На столі "джентльменський набір каліграфа" – підставка, баночка з тушшю, і зошит Олі, всіяний розмаїтими написами.
Офіціант приносить каву, перед тим стелить два великі аркуші крафтового паперу – вони нам і слугуватимуть за поле для ілюстративних експериментів. Згадую історію, яку незадовго до зустрічі почула від співрозмовниці, коли якийсь каліграф, нудячись в очікуванні ділової зустріч, почав розписувати паперові підкладки в ресторані, і на додаток до справ, за якими прийшов до закладу, отримав ще й замовлення від них.
Ольга Верменич професійно займається своєю справою протягом останнього десятиліття, але літери завжди були з нею. За родинною легендою вона вирізала їх у вигляді витинанок з паперу ще в чотири рочки.
Каліграфія – це не тільки про красиве писання. Це щось на перетині архітектури і літератури, з одного боку – свобода творчого осмислення, а з іншого – чіткість законів, за якими лінії набувають напруження, краси, "тримають" конструкцію. Найкраще це можна порівняти з айсбергом – те, що з'являється на папері, лише його видима верхівка. У "підводній частині" – теорія, контроль тіла і станів, дихання, знання основ композиції, відчуття ритму і багато чого іншого.
– Я дуже люблю давати приклад з літерою "к", така вона гнучка. Це все залежить від того, за якою традицією ми пишемо, – Ольга бере до рук що перше трапилося, звичайну кулькову ручку і починає писати в рядок "к" (кожна нова відрізняється від попередньої розташуванням двох діагоналей відносно вертикалі), паралельно пояснює специфіку творення знаку. – Каліграфія – архітектурна, базується з елементів ніби конструктор, і цих елементів вісім, наприклад, вертикаль, горизонталь, діагональ, виносний, коло, крапка і так далі. Людина, яка не живе в просторі кириличного чи латинського письма, для неї більшість цих знаків, які я написала, приблизно однакові – є конструкція вертикаль і є дві діагоналі, які між собою якимось чином співпрацюють. Але оце вже не "к", – Ольга показує на літеру, де діагоналі перетинаються глибоко за межею вертикалі, викривлюючи знак. – А відмінність полягає тільки в цьому. Саме тому я принципово не працюю з японською чи китайською каліграфією, тому що ми її не пишемо, а малюємо. І зрозуміти, наскільки я можу дозволити собі рух пера, чи це ще "к", а чи вже ні, наскільки я можу посунути цей елемент, потовщити, зменшити чи збільшити. Я не росла в оточенні азійських знаків – там за кожним з них є пра-пра-празнак. Але стосовно кирилиці, якщо я знаю, на що він посилається, на яку графему, відповідно, я знаю, в якому місці я можу зламати лінію.
Мода на каліграфію: що більше – то краще
В якийсь момент обсяги накопиченої інформації, досвіду, бажання ділитися цим усім досягли свого певного піку і тоді Ольга Верменич заснувала власну школу каліграфії. Спочатку несистемні заняття на фестивалях, як запрошений фахівець з майстер-класом, і аж до упорядкованих курсів різноманітного спрямування. Якщо казати про тенденції, то цікавість до каліграфії зростає на всіх рівнях. За хештегом #calligraphy в Інстаграмі повно готових написів, відео, оглядів інструментів тощо. Щось з того гірше. Щось краще, інше – взірцеве. Але сам факт того, що люди фокусуються на красивому написанні літер, вчаться цього, свідчить про розвиток ніші.
– Народ розсмакував те, що може дати каліграфічне середовище. Порівняно з тим, що було ще 10 років тому і тепер – це абсолютно різні речі. Це стало круто, модно і це однозначно тренд. Умовно кажучи, навіть гламурним дівчатам "по-приколу" це робити, але це класно! Це розширює вибірку людей, які з цим перетинаються. Коли люди бачать якісь каліграфічні зразки, вони не завжди можуть пояснити чому це красиво, а це – ні, однак вони точно розуміють і бачать різницю між якісними зразками і назвемо умовно "пошуками форми". Це цінно з огляду на те, щоби поширювати серед спільноти моду, смак, розуміння того, що це не просто так зробити, але це під силу, якщо старатися.
На підтвердження слів Ольги – тенденції на ринку канцтоварів. У продажу чималий перелік наборів для письма чорнилами, красиві подарункові упаковки. Часто-густо це, швидше, іміджеві речі, аніж практичні – реверанс захопленню фентезі, магічною реальністю, зрештою, "гарріпоттерівщиною". Але не суть важливо, що саме повертає давню традицію писання пером, головне, що у часи щохвилинної модернізації гаджетів і способів комфортної роботи з текстами, ручне писання ніби заявляє – я тут, я на порядку денному.
– Як і будь-яка ручна робота, каліграфія сприяє балансу, але це просто один з інструментів. Бо це може бути вишивка, чи плетіння. Нині у нас такий потужний вибух хендмейду саме тому, що мозок волає: "Дайте мені роботу". 80% електронних імпульсів, які ми маємо, отримуємо через пальці. Через каліграфію, як інструмент, навантажуємо мозок його дозою активності. Дрібна робота підживлює цей орган і робить його молодим. Якщо почитати поради, як відсунути хворобу Альцгеймера, то у переліку є розв'язування кросвордів вручну. Тобто людина читає, придумує відповідь і цю відповідь в клітиночки має записати власною рукою, щоб усе збіглося з клітиночками. Наприклад, професору Василю Чебаніку, одному з найпотужніших знавців і практиків каліграфії в Україні – 86 років. І мало кому вдається таке ідеальне коло, яке він зробив під час лекції одним рухом на стенді. У нього такий ясний розум, такі ясні очі. Тіло з часом потребує підтримки, допомоги, ходить з паличкою, він літня людина – це зрозуміло. Але я просто пам'ятаю своїх дідусів і бабусь, які мали 84-86 років, то різниця між збереженням здатності ясно мислити – істотна. Те саме стосується й інших каліграфів-старійшин, які також вражають. Поза сумнівом, постійне спілкування з молоддю дуже підживлює і допомагає тримати форму.
Серед однозначних плюсів каліграфії – її бюджетність. Якщо живопис чи робота з іншими матеріалами, наприклад, глина чи нитки для плетива або вишивки, полотно, інструментарій, потребують суттєвих витрат, а почасти – спеціально облаштованої майстерні чи хоча б місця для роботи, то мистецтво красивого письма – економ-варіант для творчих пошуків. Звичайний загальний зошит, два-три пера, перотримач і банка чорнила чи туші – цього набору вистачить мінімум на півроку активної практики без оновлення будь-чого зі списку. Справжній набір філософа-мандрівника, який нанизує свої чи чужі думки в плетиво літер. Буває і так, що каліграфія виявляється ліками, заспокійливим, елементом концентрації, підкреслює Ольга Верменич.
– У мене був студент, дислектик, у якого до того ж були панічні атаки. До того ж про це я дізналася аж через півроку після того, як я з ним просто билася: людина приходила щоразу як незоране поле. І щоразу ми з ним починали спочатку. Якби він мені зізнався, я би по-іншому взагалі з ним працювала. Але вже як було. Він мені потім розказав, що коли він відчуває наближення панічної атаки, а він відстежує прояви, у нього на такі випадки є блокнотик, ручка і він починає просто концентруватися і виписувати вправи, які ми робили. Тоді відбувається перемикання на інші зони мозку і його відпускає. Письмо – це така класна терапевтична штука, яка поєднує в собі кілька складових: у нас всередині відбувається глобальний аналіз, коли ми пишемо. Наприклад, змістовна складова – я пишу літери, оці літери між собою мають якусь невелику відмінність, деталь, а в решті будови вони ніби однакові. В якому випадку я пишу це, а де я пишу отак? Це має бути швидкий аналіз щодо співвідношення форми, змісту, руху. Причому руху невеличкого, кілька міліметрів. Це така концентрація, така робота! Якщо нас включити на томографію під час письма, у нас буде північне сяйво в голові, тому що багато зон мозку водночас працює. Це координація руху, це зміст, це форма.
"Для мене те, що роблять типографи – неосяжне"
Якщо майстра каліграфії можна назвати тим, хто народжує нові шрифти, то типографів – тими, хто їх "виховує" і пристосовує для подальшого вжитку у цифровій версії. І саме ефективний симбіоз двох фахівців наповнює умовну глобальну папку "fonts" новими цікавими зразками, які, окрім краси і логіки побудови, ще й зручні у використанні.
Цікаво, що коли ти ведеш мову про шрифти, то під руками завжди знайдуться зразки для аналізу – варто бути уважним до навколишніх деталей. Наприклад, той же аркуш паперу з логотипами ресторану, брендований посуд чи рекламні проспекти.
– Завдання каліграфа – взяти базу якогось історичного прошарку, обіграти його на сучасний манер, філософію і зробити щось таке, щоб воно було зрозуміло, що воно національне. Знову ж таки, ми стикаємося з тим, що коли бачимо написи навколо, незрозуміло де ми знаходимося, тому що шрифти однакові скрізь, а тих, які б вказували на Україну – їх майже немає.
Несвідомо починаю шукати у просторі шрифти, за які б можна було зачепитися як за питомо українські. Парадокс у тім, що сидимо в закладі, де відтворено атмосферу американських забігайлівок і ту ж естетику. Відзначаю, що саме завдяки антуражу, який в тому числі досягнуто через написи, цілком почуваєшся ніби як всередині однієї зі сцен умовного "Кримінального чтива".
– Аналогові шрифти спочатку треба написати, і це залежить від автора, яку школу чи традицію він підтримує. Це може бути наша сучасна школа, вона вже існує, слава Богу, і досить сильна. Є класні зразки шрифтів, аналогових у тому числі, якими послуговуються в друкові та які можна скачати для використання, – продовжує Ольга Верменич. В око впадає чарка з написом, яка одразу стає об'єктом польового дослідження. – Ось, наприклад, навіть тут маємо напис, літера "а": якщо ми візьмемо її в європейській традиції, то там вона буде більш горизонтальна, а тут звідкись трикутничок вийшов і вона вже інакший акцент має. Оці присмаки, це як приправка – можемо взяти одну і ту саму страву, але якщо додамо туди часник – це буде одне, а насипати каррі – інше. Так само і тут – знак все одно залишається знаком, але якщо є акцент, одразу стає зрозумілим контекст і якісь глибші нюанси.
За словами моєї співрозмовниці, українські каліграфи вже зайняли свою нішу в створенні нових шрифтів. Однак створення кожного нового зразка містить у собі багатошаровий виклик: з одного боку – збереження автентичності, питомої українськості, а з іншого – осмислення елементів таким чином, щоб вони були сучасними і актуальними. До того ж красиво не завжди читабельно: не все можна застосувати для друкованого тексту в книжках чи відображенню текстової частини сайтів. Ба більше: те, що підходить для екрана, може конфліктувати з папером і навпаки.
– Завдання каліграфа, на мою думку, простіше, ніж завдання типографа. Для мене взагалі люди, які перетворюють каліграфічні начерки в шрифти, недосяжні, – ділиться думками Ольга Верменич. – Я цим не займаюся, але я даю якусь свою розробку фахівцям, яку вони розбирають на частини і потім все це збирають заново, роблять з цього родину шрифтів, гарнітуру. Для мене це взагалі надрозум. Там кожна літера має "сидіти" у певному модулі, а коли ви пишете каліграфію руками, майже не стримані ніякими рамками, хіба інструментом, площиною, розміром поля, матеріалом. Ну ще по стилістиці можуть бути нюанси завдання. Тобто якщо ви працюєте в стилістиці італійського курсиву, то поставити туди грубі форми автор не може, хоча знову-таки, є простір, щоб фантазувати. Ручне писання – це все-таки творчість. А типографіка – більше математика і там треба балансувати між прокрустовим ложем коду, форми, розміру. І це велике завдання для дизайну загалом – зробити функціонал і красу, послуговуючись законами гармонії, які однакові для всього. Для архітектури, для фешену, для віжуалу, для кіно, музики, каліграфії.
Каліграфія – це лакшері, дорого і унікально
– Наполягаю на тому, що є кирилична каліграфія. Нині вже не так, а раніше, ще років п'ять-сім тому, коли я питала, що таке каліграфія, мені здебільшого відповідали – це або Китай, або Японія, або арабська стилістика – люди про це знають. А про те, що у нас є просто скажений пласт цього мистецтва – слов'янська, кирилична, не надто відомий факт. Її до часу не розробляли, не опікувалися, як тою ж латинкою. Кирилиця до нас прийшла завдяки Петру I, який спробував зробити європеїзацію кириличної каліграфії. До нас, звісно, потрапляли якісь запозичені зразки, але воно все переплавлялося і асимілювалося з нашим менталітетом, психологією і ставало оригінальними знаками, майже не впізнаваними порівняно з грецькою традицією, звідки до нас і прийшли, або з впливом Візантії, – пояснює історичний базис сучасної каліграфії Ольга Верменич. З її слів – це мистецтво з нами відносно недавно, і суттєвий вплив на його розвиток справив прорив у науці, винахід і масове виробництво металевих пер, поява інструментарію для загострення пташиного пера чи підготовки рослинних предметів для письма. Саме за інструментом потяглося розмаїття стилів та можливостей. Ніби як поява електроапаратури розширила спектр музики, яку можуть створювати композитори.
– У мене була студентка, яка пройшла повний курс, всі чотири місяці, всі теми. Її діяльність аж ніяк не пов'язана з каліграфією чи дизайном, вона парфумер, і прийшла для того, щоб навчитися підписувати супровідні листівки. Бо запах це дуже індивідуально, так само як і каліграфія. Якщо людина написала від руки щось і додала до флакончика, це піднімає страшенно вартість. І вона розказувала, що дуже багато років не могла зайнятися власним логотипом. Аж ось нарешті звернулася до дівчини, яка теж займалась каліграфією, щоб та пропрацювала вручну її лого. Дівчина виконала замовлення – і моя студентка каже: от я дивлюся і бачу, людина просто не розуміє, як працювати з літерами, з написами. І якщо раніше я б просто сказала, що мене це не влаштовує, не змогла це аргументувати, то нині вже змогла пояснити, де немає повітря, де діагональ не збігається, а де перетин має бути під іншим кутом. Вона вже як фахівець могла дати зворотний зв'язок і пояснити, чому вона не буде платити гонорар. Тому що робота була зроблена відверто погано. Коли людина спробує самостійно писати, вона розуміє, як і з чого формується вартість творчих послуг, скільки всього треба зробити, навчитися і проаналізувати, скільки треба відпрацювати ескізів перед остаточним чистовим варіантом.
Цікавий факт, що на написи в українському стилі попиту немає. Співрозмовниця каже, що на її пам'яті лише раз був запит на оформлення весільних запрошень у стилі українського скоропису. Зазвичай люди обирають популярні й розтиражовані європейські традиції, які асоціативно переносять у вікторіанську епоху чи середньовіччя, до палаців і розкоші.
Ольга прихильна до думки, що каліграфію тою чи іншою мірою варто повертати в школу. Але у старші класи, коли учні вже можуть усвідомлено підійти до виконання завдань. А ще ефективне спільне навчання, коли навичка передається дітям від батьків – багато з них ще пам'ятають, як вправлятися з пером. І мало що може навчити краще, аніж власний приклад авторитетної для дитини людини, ким зазвичай є тато і мама.
– У мене на занятті був учень-другокласник, і тут же поряд – мама, повністю занурена в телефон. Ми робили якісь там вправи і потім я кажу: "Мамо, а давайте до нас". Я дала їй аркуш. І якщо синочок спочатку не надто старанно щось робив, відверто "возюкав" інструментом по паперу, то, подивившись на те, що в мами краще виходить, він уже почав набагато уважніше писати. Тому і в питаннях каліграфії справедлива фраза – не вчи дітей, вони будуть такими, як ти.
Олена ЗАДОРОЖНА,
письменниця
і волонтер.
Фото надано
автором.
