Народна художниця України Тетяна Галькун.
Картина «Петрові батоги, цикорій (Юля)» — 1981 рік.
Виставки народної художниці України, професора Східноєвропейського університету імені Лесі Українки Тетяни Галькун — завжди свято. Особливо, якщо вони організовуються у її рідному Луцьку. Тут Тетяну Дмитрівну всі знають, люблять і поважають.
Отже, 24 квітня на творчому бенефісі Тетяни Галькун у виставковій залі Волинської обласної організації Національної спілки художників України було не проштовхнутися. І це, як сказала винуватиця свята, лише її найближчі друзі та знайомі. Хоча не всі зуміли прийти. Як і годиться за такої оказії, вручали квіти, говорили компліменти, давали обіцянки. Одна із них: допомогти видати альбом про життя і творчість мисткині. Я тримав у руках цю підготовлену до друку унікальну книгу, що з любов’ю зробив чоловік Тетяни Дмитрівни, талановитий журналіст, редактор журналу «Волинь» Анатолій Якубюк.
На бенефісі художниця говорила щиро і, як завжди, з оптимізмом. Хоча не все в її житті було осяяне сонцем безтурботності. Тато, який повернувся з війни неушкодженим, навесні 1947 року, орючи трактором колгоспне поле, підірвався на міні і втратив ногу. Держава «щедро» віддячила колишньому своєму воїнові, виплачуючи йому аж... 15 карбованців пенсії. Цю мізерну суму потрібно було поділити на шістьох. Коли Тетяні виповнилося лише чотирнадцять, померла мама, ще через п’ять років не стало і тата. На той час талановита дівчинка із села Ропотухи (нині Уманського району на Черкащині) вже навчалася у Республіканській середній художній школі імені Т. Г. Шевченка.
Тож як було їй, сироті, у столиці, знає лише сама Тетяна Дмитрівна. Як розповідає художниця, її вели по життю мудрі та добрі Вчителі. У художній школі вона навчалася в Олександри Павловської — дружини Георгія Якутовича — народного художника України, дійсного члена Академії мистецтв СРСР, відомого у світі творця оформлювальних робіт до фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Олександра Георгіївна зробила все можливе, щоб розвинути природні здібності учениці й підготувати її до вступу в художній інститут. У червні — серпні 1966-го дівчина навіть проживала в квартирі Георгія Якутовича, де мала щастя зустрітися із Сергієм Параджановим. Мало того, на знак подяки господарям вирішила попрати штани знаменитого режисера.
Але замість спасибі отримала прочухана. Оскільки, як сказав майстер, вона змила зі штанів дванадцятирічну історію. Щоправда, пізніше, довідавшись про добрі наміри Тетяни, змінив гнів на ласку. Ще один подячний вчинок запам’ятався їй тим, що, побачивши майстерно виконаний її пензлем портрет сина Дмитра, художник зі світовим ім’ям Георгій Якутович став перед нею на коліна, поцілував руку і сказав: «У твоїй руці сила Божа, на тебе чекає велике майбутнє». І ці слова, як показав час, виявилися пророчими.
Ще з однією відомою майстринею, народною художницею СРСР і України, тричі лауреатом державної премії СРСР, Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, дійсним членом Академії мистецтв України, Героєм України Тетяною Яблонською звела доля 16-літню Тетяну Галькун. Видатна художниця так пройнялася долею талановитої дівчинки, що та аж три місяці жила в її сім’ї. А в 1985 році відома художниця в селищі Седнів Чернігівської області намалювала олівцем портрет своєї колишньої учениці.
Щастило Тетяні Галькун на вмілих та добрих педагогів і в Київському художньому інституті, нині Академії мистецтв і архітектури.
Згадала художниця, як нелегко починала свій творчий шлях у Луцьку, де якийсь час працювала художником-живописцем на обласному художньо-виробничому комбінаті. Якось їй замовили намалювати портрети членів політбюро ЦК КПРС. Молода художниця ретельно вимальовувала кожен образ, намагалася передати їх настрій. Але коли настав час здавати роботу, портрети забракували. Надто людяними і земними видалися. Керівник сказав, що зараз прийде «справжній» художник і доведе все до ладу. Справді, невдовзі прийшов чоловік, у якого було, здається, лише сім класів освіти, з трьома відеречками фарби. За хвилин десять той замалював на обличчі кремлівських старців усі зморшки, затер із них подобу усмішок, погасив і так бліді іскорки в їхніх очах, а на костюмах чорною фарбою загладив усі тіні та нерівності. «Ось тепер усе гаразд, — потер руки керівник. — Роботу можна вести замовнику». Такий ремісницький підхід до творчості гнітив талановиту художницю. Але з цим незабаром було покінчено.
Із часом прийшли досвід і визнання. Про Тетяну Галькун знімають фільми, пишуть газети і журнали, виставки її картин завжди мають величезний успіх. Але слава не закрутила їй голову. Вона як завжди привітна з друзями і знайомими, уважна до студентської молоді, намагається віднайти і запалити в майбутніх художниках ту іскру, яку викресали колись у ній і її педагоги.
А поки що прогулююся виставковою залою то як весняним лугом, то березовим гаєм, то вдихаю духмяний запах липи, чебрецю, м’яти. У кожній картині — душа художниці, її переживання, натхнення і злет душі. І скільки позитивної енергетики! Така вона, народний художник України Тетяна Галькун, колишня маленька дівчинка із села Ропотухи, яка поїхала в столицю шукати своє покликання і знайшла його. Сьогодні Тетяна Галькун — один із символів старовинного Луцька, його гордість і надія. Я щасливий від того, що можу на вулицях рідного міста зустрічати велику майстриню, чути її запальний сміх і добрі слова побажань удачі. Навзаєм, зичу її і вам, шановна Тетяно Дмитрівно!
