Ще 24 грудня 2015 р. Президент П. Порошенко підписав Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який набрав чинності 1 січня 2016 р. Згаданий закон, на жаль, українським ЗМІ нічого втішного не гарантує. Скоріш навпаки. Це міни прискореної дії, закладені достатньо вміло під фундамент українських видань, і закладені «спецами», які недобре орієнтуються у реаліях і майбутніх наслідках. Для чого? А щоб підім’яти під себе редакції часописів. І саме до початку нинішнього року треба було втілити закон у життя. А забули автори вказати просту деталь: а хто відповідатиме, якщо на «вакансії» меценатів, бізнесменів, просто щирих багачів знайдуться, скажімо, російські чи ще якісь доброзичливці, вимагаючи, щоб видання змінило мову спілкування? Та й навіть наші вітчизняні діячі доводять деякі донедавна популярні журнали до невпізнання. До кого звертатися по допомогу?

Не так давно відкривав у Верховній Раді ювілейну виставку до 70-річчя від дня народження геніального композитора і поета, Героя України Володимира Івасюка. Багатьом забракло коштів, щоб придбати часопис. А ви кажете, меценати!

Усі владні структури, що входять співзасновниками до ЗМІ, за законом повинні вийти із числа співзасновників. Саме так і вчинили ще 2017-го на зборах співзасновників, задовольнили прохання відповідного управління облдержадміністрації. Так, «Буковинський журнал», який незабаром відзначатиме своє 30-ліття (заснований у жовтні 1991 року), опинився без будь-яких засобів впливу владних структур. На засіданні експертної ради нам скромно виділили суму, якої заледве вистачає на випуск одного з чотирьох чисел. А як жити далі?

Відповідь проста: як хочете, так і живіть, вчіться заробляти. Крутіться і думайте! Шукайте спонсорів-меценатів-добродіїв, себто грошовитих людей, які підтримуватимуть ЗМІ держави. Але ж самій державі для її діяльності потужний інформаційно-пропагандистсько-ідеологічний організм украй потрібен! Не поспішаймо з висновками, бо їх і не треба шукати. Вони — на кожнім кроці. Президентські вибори вже зосталися позаду, і слуги народу взялися за продовження розбудови воюючої держави. Що буде далі, побачимо невзабарі! Але ж війна — війною, як співається в стрілецькій пісні: «Як не заб’є тебе гостра куля, то кобила замість кулі вб’є копитом».

Знову про «Буковинський журнал». Процес старцювання розпочався від заснування квартальника. Спершу сяк-так щось виділяли, навіть редакцію створили з відділами, відповідальним секретарем, заступником і редактором. Проте ненадовго. Потім фінанси почали зникати, як вода з дірявого корита. Дійшло до того, що залишився редактор і бухгалтер. За цей час зникло і саме приміщення, яке винаймали у співзасновника — Чернівецького університету. Не поспішали, та й досі не поспішають фінансово підтримувати ні ЧНУ, ні тим паче дві громадські організації — обласне товариство «Просвіта» й обласний фонд Українського фонду культури. А тим часом Чернівецька міськрада старається: деруть із журналу 1700 гривень за 15 квадратних метрів. Ходив, звертався й переконував. Наводив приклад: львівський журнал «Дзвін» платить щороку міськраді... одну гривню за оренду.

Наші суди нещодавно прийняли рішення відновити незаконно звільненого з посади голови Чернівецької міської ради п. Каспрука. Він уже став до роботи. Може, й рішення щодо часопису поміняє?

Адже навіть якби платили за оренду по гривні, то могли б зекономити з передплати, інших пожертв, зрештою, плати за окремі публікації. Проте мізер є мізер! Якимсь дивом ми таки перекрили великі борги перед попередньою друкарнею. Випустили перше число вартістю у 35 тисяч гривень, підготували й наступне, друге. Ще ж бухгалтерія журналу «забула про борг за 2017-й». Отож знову — 90 тисяч грн! А якщо додати ще два числа за цей рік, то вийдуть шалені кошти. Але ж хто буде безплатно видавати журнал, коли експертна рада Чернівецької облдержадміністрації засідатиме, кажуть, у травні. Передплатних грошей чекати ще до листопада і грудня, якщо наш читач таки надумає щось передплатити. Бо у нього є комп’ютер, ноутбук, гаджети — словом, усе, звідки можна читати, дивитися, слухати і... дрімати. Так-так. Саме дрімати. Не вірите?! Сотні разів перевіряв таких читальників. Їхньої пам’яті заледве вистачає на кілька хвилин, а далі — амнезія! Високодостойні читачки й дописувачки неодноразово перепитували мене, чи я вже не перейшов на електронну версію «Буковинського журналу».

Ще Тарас Шевченко писав: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте». З читанням — у нас велика проблема. Вже й деякі телеканали сіють нечувану інформацію (обережно, це лиш телевізійна статистика!), що будь-де можна надибати чималу кількість людей, які роками не читають книжок. А висновки не баряться, бо ж сміхом, реготом, ще якоюсь банальністю, що нині у нас виходить на передній план, неможливо навчитися будувати державу. Тому й передвиборне гасло: «Думай» було таким популярним. Лиш автори того гасла забули вказати — а чим думати? В голові ж нічого не залишилося.

Здається, й Національна письменницька організація теж дуже багато робить для існування журнальної продукції. Ще в далекому 2012 році я прочитав проблемну статтю тодішнього секретаря НСПУ, головного редактора журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова, в якій він конкретно обстоював існування літературно-мистецької періодики. Справді грамотно написав, аж душа тішилася. Але не хочу нічого цитувати з тієї статті. Бо... пан Григорій уже давно не секретар спілки. Та й щось давно не видно його «Кур’єра Кривбасу». Може, канув у Лету? Варто б нагадати, що туди кануло чимало гідних часописів. Почну із «Сучасності», продовжу «Вітчизною», яка проіснувала 70 років. На ладан дихає харківський «Березіль», очолюваний Володимиром Науменком. Кажуть, можна ще десь роздобути столичні «Київ» і «Всесвіт». А далі — регіональні часописи: «Харків», «Літературний Тернопіль», вижницький «Німчич», чортківська «Золота пектораль»... Їх так багато, що усіх і не перелічиш. Зрештою, цього й не треба робити, бо якщо видання не витримує періодичності, а виходить двічі на рік, а то й того не робить, спаровуючи числа, тоді й справді, щоб дожити до власного ювілею, можна й до 100 примірників не дотягнути. Проте ж існує запасний аеродром: Інтернет чи інші читабельні моріжки, на яких затишно дрімати, при цьому ще й щось почитуючи.

Отаким ретроградом я став нещодавно, відколи відчув: не можна руйнувати того, що замислило людство на шляхах свого становлення — слово, книжку, ословлену думку.

Непокоїть лиш одне: кому потрібна нечитаюча нація? Народ, який вміє читати, буде й думати. А думатиме, то не знищуватиме власного добра. Тому й не запитую, хто наступний — після перерахованих українських часописів. Бо наступних не буде.

Мирослав ЛАЗАРУК,

головний редактор «Буковинського журналу»,

письменник, заслужений діяч мистецтв України.