Фото сайту «Православний оглядач».

Свого часу в журналі «Русская старина» знайшов листування Катерини ІІ з її фаворитом Потьомкіним. Князь, перебуваючи 1788 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький), повідомляв про «расстроенный желудок», а побіжно з симпатією згадав і про запорозьких козаків. Государиня не забарилася з категоричною й відвертою відповіддю: «Что верные запорожцы верно служат, сие похвально, но имя запорожцев, со временем, старайся заменить иным, чтоб Сеча, уничтоженная Манифестом, не оставила по себе ушам приятное прозвание; в людях же незнающих — чтоб не возбудилась мечта, будто за нужное нашли восстановить Сечу, либо название».

Відтоді, як вража баба породила ці та схожі настанови, в Російській імперії та її продовженні СРСР, мало хто вголос наважувався говорити про славних запорожців та їхню Січ. Серед сміливців вирізнявся Дмитро Яворницький, котрого називали «козацьким батьком», і одиниці — в Радянському Союзі. І серед них — заповзятий прихильник «Просвіти» від початку її відродження в Україні (один із ініціаторів створення Товариства у Дніпропетровську та Дніпропетровській області, що в 90-х був заступником голови Дніпропетровської обласної «Просвіти»), джерелознавець, доктор історичних наук, професор о. Юрій Мицик. Його чітка духовна й громадська позиція та вагомий інтелектуальний доробок вражають: приблизно три тисячі наукових та популярних праць і п’ятдесят книг, пов’язаних передусім із публікацією та вивченням невідомих письмових джерел козацької доби. Студенти добре знають його як співавтора посібника з історії України. Науковці — за виданням хронік Феодосія Софоновича та Олександра Гваньїні, чотиритомника «Джерел з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.», «Архіва Коша Нової Запорозької Січі», листів Івана Сірка та Івана Огієнка, а також — десятитомника «Український голокост 1932—1933» та нового видання «УПА: спогади, документи». Краєзнавці та поціновувачі старовини — за книгами «Як козаки воювали»; дослідженнями козацького минулого Чигирина, Царичанки, Корсуня, Умані, Новомосковська, а ще — біографіями Петра Могили, синів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Сірка, Івана Мазепи. Юрій Мицик займається пошуком не тільки невідомої документації гетьманів України, а й київських православних митрополитів, бо він є протоієреєм УПЦ КП, доктором церковно-історичних наук. А з 1997 р. ще й працює професором у київській Православній духовній академії.

На відміну від тих істориків, котрі можуть роками замкнуто жити в штучній шкаралупі «науковця», Юрій Андрійович — просвітянин від природи — поспішає поділитися з найширшим загалом своїми відкриттями, зробленими в архівах і книгосховищах із часу навчання та праці в Дніпропетровському держуніверситеті, а потім роботи в Запорізькому педінституті, Національному університеті «Києво-Могилянська академія», читанні курсів лекцій у Миколаївському та Кам’янець-Подільському вишах, Острозькій академії, разових лекцій в Альбертському (Едмонтон), Вінніпезькому (Канада), Варшавському, Ягеллонському (Краків) університетах...

Юрій Мицик виховав чимало знаних українських науковців. До його учнів належать професор історії в Гарварді Сергій Плохій (який, пам’ятаю, писав у нього курсові в Дніпропетровському держуніверситеті). А також три доктори наук (Віктор Брехуненко, Володимир Кривошея, Олег Однороженко) та шість кандидатів! Юрій Мицик має тисячі шанувальників і послідовників. Та й мені, ще студенту, саме він прищепив любов до історії рідного краю. Тоді ще в моїй голові навіть думка про краєзнавство не визріла. Її озвучив Юрій Андрійович. Небагато знайдеться викладачів, котрі посилаються на дипломну роботу свого студента, як це зроблено в книзі «Як козаки воювали» при описі Хотинської війни 1621 року. Коли 1982-го я почав читати лекції з нової й новітньої історії країн Азії й Африки в Кіровоградському педінституті, в одному з листів до мене він, щиро порадівши тому факту, що маю змогу викладати екзотичний предмет українською (до речі, завдяки декану істфаку Тарасу Івановичу Бабаку), порадив при нагоді пов’язувати минуле й сучасне далеких країн з історією України. Саме він спонукав побільше спілкуватися з тутешніми краєзнавцями, а головне — самому вивчати край, куди занесла доля!

Праці о. Юрія Мицика, присвячені козацькому минулому сучасної Кіровоградщини, епістолярній спадщині Спиридона Черкасенка тощо, друкувалися і в нашому місті, в журналах «Вежа» та «Степ». Через призму його нових досліджень мені пощастило написати кілька краєзнавчих матеріалів. Зокрема про невідомі листи кошового отамана Івана Сірка з Торговиці (нині Кіровоградщина), щодо згадок про наших славних земляків (Володимира Винниченка, Яра Славутича, Дмитра Чижевського) у листуванні митрополита Іларіона (Івана Огієнка) та ін. Як стверджує о. Юрій, найбільшим його учителем був Микола Павлович Ковальський. Пізніше на наукові погляди впливав Ярослав Дзира. Добре, що історія в його родині стає сімейною справою. Дочка Інна Тарасенко — кандидат історичних наук. Чимало досліджень вони ведуть спільно.

Ще одна важлива риса о. Юрія Мицика — він як магнітом притягує до себе україноцентричні сили, людей, які об’єктивно підходять до висвітлення історії України. Серед таких і відомий російський джерелознавець, дослідник Гетьманщини Тетяна Таїрова-Яковлева. Саме Ю. Мицик переклав українською її знакову книгу «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради». Став науковим редактором дуже актуальної книги Таїрової-Яковлевої «Инкорпорация: Россия и Украина после Переяславской рады (1654—1658)».

Колись Омелян Пріцак висловив цікаву думку: «Історія, як і будь-яка точна наука, є абстрактною інтелектуальною дисципліною». Але точні науки базуються на фактажі, узятому з джерел. А о. Юрій Мицик — той, хто знає дорогу до джерел.

Федір ШЕПЕЛЬ,

краєзнавець.

Кропивницький.