Фото надано автором.

Володимир Дудар (на знімку) народився у Дубровицькому районі Рівненщини, виріс у Сарнах, здобув вищу освіту в Рівному, а працював і прожив більшу частину свого життя на Луганщині. Нині ж чоловік повернувся в рідні краї доглядати за старенькою матір’ю.

Зустрілися з Володимиром Миколайовичем у Сарнах, у батьківській домівці, яка нагадує йому юність. Про юнацькі роки згадує із задоволенням. Зростав у сім’ї залізничників, та й район поблизу міського парку був заселений переважно працівниками станції. Володимир досі пам’ятає імена сусідів і прізвиська друзів, з якими заливали каток у дворі, грали в хокей, займалися на поперечині.

З дружиною Ольгою познайомився під час навчання у «воднику» в Рівному, як ласкаво називали нинішній Національний університет водного господарства і природокористування. Там він здобув фах інженера-гідротехніка, закінчив військову кафедру, отримавши офіцерське звання лейтенанта. Молодих спеціалістів запросили на роботу до Старобільська Луганської області. Остаточним аргументом поїхати туди для молодого подружжя стало забезпечення житлом.

Тож ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС офіцера запасу та сапера Володимира Дудара призвали вже звідти. 23 лютого 1987 року він із групою солдатів прибув у село Корогод, розташоване в зоні відчуження. Через недопустимий рівень радіації все місцеве населення залишило його. Солдати там ходили єдиним маршрутом, що вважали безпечним. Водночас за декілька метрів від нього можна було отримати величезну дозу опромінення. Дехто легковажив правилами, адже коли ніхто не стріляє і не підриває, то здається, що небезпеки немає. Але зовсім скоро переконалися, що невидимий ворог ще страшніший — необережних радіація вражала миттєво.

Будівля місцевої школи стала казармою, інші будинки на вулиці — місцем дислокації офіцерського корпусу. Володимир Миколайович провів там 111 днів і здійснив 40 виїздів на ЧАЕС. Дорога до станції пролягала через так званий рудий ліс — ділянку мертвого лісу, яка отримала найбільшу дозу радіації. В разі поломки машини в цій зоні назовні виходити не дозволяли — чекали, доки її відтягнуть звідти. Після кожного виїзду транспорт обробляли, а той, що отримав надмірну дозу радіації, відправляли на могильник.

Перед кожним виїздом на станцію група отримувала певне завдання. Обов’язком Володимира було стежити за часом, щоб солдати не опромінювалися. Карту показували лише офіцерам, які мали її запам’ятати і вести підлеглих, тож саме від них залежало, чи вчасно солдати залишать станцію. Перебувати там можна було не більш як 15 хвилин, всередині реактора орієнтувалися за умовними позначками. «Важко розібратись було лише перший раз, і велика відповідальність, — зізнається ліквідатор. — А потім втягнувся. На таку небезпечну роботу виходили раз на три дні. При вході в реактор стояла фотографія героя-ліквідатора Валерія Ходемчука, який загинув тут у перші хвилини аварії. Біля неї завжди були живі квіти, але ніхто не бачив, хто їх приносив».

Після повернення з радіоактивної точки всі проходили обов’язкову процедуру очищення. У першому відсіку чоловіки знімали заражений одяг (його знищували) та милися. Потім переходили в інший відсік, де повторювали водні процедури й отримували абсолютно новий комплект одягу та взуття. Кожен військовий мав дозиметр, який показував рівень ураження радіацією. Ті, хто перевищив допустиму дозу, більше на завдання не виходили.

Дату повернення з Чорнобильської зони Володимир Дудар пам’ятатиме все життя: цього дня народився його молодший син Юрій. Згодом перебування в радіоактивній точці далося взнаки. Почало підводити здоров’я. Інколи він переживає приступи, під час яких відчуває щось схоже на левітацію.

Нині 61-річний ліквідатор на пенсії. У батьківській домівці самотужки затіяв ремонт. «Аби тільки здоров’я не підводило», — каже. За участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, виявлені мужність і самовіддачу його нагородили численними відзнаками.

У розмові не уникнули й болючої для всіх українців теми війни. Під час конфлікту на сході Володимир Дудар пережив чимало непростих днів. У буремні часи проголошення «ЛНР» Старобільська адміністрація змінила український прапор на один день. Містом ходили озброєні люди, ідентифікувати ідейну приналежність яких було неможливо. На той момент чоловік працював у лікарні. Пригадує, коли почалися активні бойові дії, до них почали доправляти тіла загиблих з фронту в таких кількостях, на які морг райлікарні не був розрахований. Більшість із них ховали без імені, під номерними знаками, попередньо відібравши зразки ДНК для подальшого встановлення особи. Якось граната залетіла навіть у лікарню. А сусідка Володимира Миколайовича натрапила на розтяжку, коли йшла викидати сміття, й дивом залишилася живою, бо вирішила не підходити впритул до контейнера, а закинути мішок з відстані. Тож дістала осколкове поранення. Війна повністю змінила життя тамтешніх людей. Наприклад, у старшого сина Володимира Миколайовича Сергія, кваліфікованого медика та викладача університету, вона відібрала улюблену роботу й помешкання в Луганську. Тож досі проживає в Старобільську.

Сарни Рівненської області.