Фото автора.
Невелика квартира Віри та Віктора Поповичів схожа на картинну галерею. Усі стіни — від передпокою до кухні — увішані вишитими картинами. Спочатку навіть не віриться, що все це різноманіття не намальоване пензлем і фарбами. Господиня, майстер художньої вишивки пані Віра (на знімку), із задоволенням розповідає про свої мистецькі роботи. Всі вони різні, й кожна по-своєму приваблює, бо має цікаву тему й сюжет.
Ось, наприклад, картина, на якій вишита кольоровими нитками дівчинка в маминому взутті на високих підборах. Малеча дуже кумедна й викликає посмішку своїм намаганням бути дорослою. Ось вічна тема — мати з дитям під назвою «Нова мадонна», від якої віє ніжністю, добротою і любов’ю.
У залі на стіні велика картина: зимовий ліс і могутній лось в оточенні розлючених вовків. Та відразу виникає впевненість, що такому могутньому рогатому велетню вовки не страшні. Не можу відвести погляду від яскравого полотна «Золота осінь», а Віра Іванівна зауважує: кропітка була робота, нитки тут 32 кольорів, слід було передати не лише барви, а й півтони, відтінки.
— А мені цей портрет найбільше подобається, — показує чорно-білу картину з образом всесвітньо відомої Марлен Дітріх чоловік мисткині Віктор Миколайович.
Він не тільки цінує і підтримує захоплення дружини, а й завжди допомагає їй оформлювати картини та транспортувати їх на численні виставки.
— Вишивати я навчилась ще в дитинстві, — розповідає пані Віра. — Тоді популярною була вишивка гладдю. Доріжки, серветки, наволочки на подушки вишивали — і це була головна прикраса та оздоба сільських світлиць. Тридцять років пропрацювала на Корсунь-Шевченківській міжрайбазі. Робота, сім’я, діти, поїздки до батьків у село — так проходило сповнене нескінченних турбот життя. Вільний час з’явився, коли вийшла на пенсію. А поштовхом став приклад сестри Надії, яка живе поблизу Умані в містечку Христинівка. Вона має навіть більшу за мою колекцію вишивок.
— Зимовими вечорами, замість телевізора, вмикаю настільну лампу — і за полотно, — посміхається моя співрозмовниця. — Вишивання — справа ретельна, інколи одну річ доводиться створювати кілька місяців. Тому обираю такі картини, які до душі одразу припадають, дають настрій, позитивні емоції. Буває, в Інтернеті цікаве щось знаходжу, а то в Черкасах шукаю схеми, підбираю нитки чи бісер. Я ще й бісерну техніку освоїла, вишила кілька ікон та картин. Усім членам родини, навіть малим онукам, сорочечки повишивала.
На запитання: «Чи багато охочих придбати її роботи?» зізнається, що часто відмовляє покупцям, бо важко розставатися з ними. Якщо котрусь подарує чи продасть, як правило, таку ж знову вишиває.
— У мене виникла віра в те, що вишивання навіть може долю змінювати, — ділиться. — У сестри Надії довго внуків не було. Через це вона хвилювалася, непокоїлася. Одного разу бачу: Надя розпочала вишивати картину, на якій зображені молода мати з дитям. «Що, — жартую, —внуків собі мережиш?» Вона лиш загадково посміхнулася. Минув час, й двійко онучат з’явилось у моєї сестри... Згодом і в мене сталася подібна історія. Взялась я за дитячу тематику, хоч раніше нею не цікавилася. Тепер маємо з дідом онучат — Дем’янчика та Тимурчика. От і не вір у те, що можна вишити собі долю! Є і така прикмета: якщо в дівчини не складається шлюб — потрібно перешити весільного рушника. Старого віддати до церкви, а з новим шукати свою щасливу долю. Чула, що така магія вишивки спрацьовує.
Для Віри Іванівни кожна вишивка — наче дитина. Вишивання — це і відпочинок, і умиротворення, і задоволення, вважає майстриня. А Віктор Миколайович жартує: «Вона й добрішою стає, коли вишиває. Мене тоді рибалити відпускає».
Черкаська область.
