Фото автора.
Словами не описати страждання, які випали на долю цієї тендітної жінки із залізними нервами й сильним характером бійця!
Тієї миті, коли Оксана дізналася про діагноз старшої доньки Наталії, перед її очима попливли темні кола і, здалося, серце зупинилося. Останнє, про що встигла блискавично подумати перед тим, як знепритомніти: без Нати вона не виживе... Жінка чи не вперше за багато років відчула такий різкий невимовний біль у всьому тілі, що могла тільки кричати й буквально захлинатися сльозами...
Такого з нею ще не було: з кожним новим випробуванням і новою раною її серце поступово, здається, адаптувалося до болю. Вона завжди тримала емоції в кулаці. І тоді, як розлучалася з першим чоловіком, котрий буквально пограбував їх із дочкою: забрав з дому всі речі й навіть намагався виселити з крихітної квартирки. І тоді, як тримала на руках тепле тільце своєї другої дівчинки, не здатної поворушити ні руцею, ні ніжкою. І протягом довгих років виснажливої її абілітації, коли навіть лікарі безпорадно розводили руками, не даючи жодних гарантій за такого діагнозу.
А тут Оксана по-справжньому злякалася й запанікувала, бо її Натка, Наточка — це частинка минулого щасливого життя, її нинішня опора і підтримка на завтра, мама її маленької онучки.
Але то була лише хвилинна мить слабкості. Вихлюпнувши зі сльозами безвихідь і силою волі приборкавши розпач, Оксана взялася допомагати дочці. Оббігала всіх знайомих і незнайомих лікарів, які спеціалізувалися на хворобі доньки, вишукувала кошти, доглядала онуку, поки її Натка лежала в лікарні. І безперестанку молилася...
Слава Богу, обійшлося! Разом вони здолали недугу і далі йдуть життям, тримаючись міцно за руки. Разом переборють труднощі й перепони, виховують двох своїх дівчаток. Хто знає, чи й упоралася б Оксана без допомоги своєї дитини-первістка, коли принесла в дім хворе маля, а потім за будь-яку ціну намагалася поставити його на ноги?
...Оксану відмовляли й навіть засуджували оточуючі й рідні. Казали: вже є донька, то для чого в сорок іще одна дитина, та й чи стане сил і фінансів її утримувати... Оксана виросла в багатодітній дружній родині: батьки — сільські вчителі — виховали п’ятеро дітей і кожному дали вищу освіту. Тож і вона мріяла про свою родину, де в любові й турботі підростатимуть хоча б двійко дітлахів. Тому коли стало зрозуміло, що вона, уже не сподіваючись на такий подарунок долі, при надії, Оксана відкинула всі забобони та вирішила народжувати. Та й чоловік сказав: «Я хочу цю дитину».
Особливо новині зраділа Наташа. «Матусю, якщо народиться сестричка, давай назвемо її Анею», — заздалегідь умовляла маму.
І справді, знайшлася дівчинка — маленьке, гарненьке створіння, плід кохання, надії і сподівань. Але під час пологів маля отримало травму, і відтоді Оксана перестала жити своїм життям...
Із чоловіком розійшлися. Він виявився слабким і не готовим до боротьби з недугою дочки. Оксана свідомо пожертвувала жіночим щастям, кар’єрою і залишилася сама з двома дітьми.
Відтоді увесь світ закрутився навколо Ані. Дівчинка у буквальному смислі не вилазила з лікарень, не могла не те що ходити, навіть сидіти, тримати іграшки. Вісім місяців Оксана вчила її тільки повзати, потім поставила на ніжки, а перший свідомий крок дався аж після двох років.
О, це була ціла наука виживання й одужання! Лікарі, до яких зверталася, лише оглядали Аню, засвідчували ДЦП і затримку моторного розвитку, призначали якісь процедури й ліки, але кардинально вони нічого не змінювали. Хтось підказав звернутися до жінки-костоправа. Близькі засудили поїздку до нетрадиційної медички, але, як з’ясувалося згодом, Оксана вчинила правильно. Це був перший крок до успіху. А потім випадок ще й подарував зустріч із її колишньою ученицею — з тих часів, коли Оксана Олександрівна вчителювала у школі. Саме тоді вона отримала першу суттєву грошову допомогу, що дало змогу вперше поїхати в Трускавець у Міжнародну клініку відновного лікування. Після кількох курсів реабілітації у дівчинки намітилася суттєва позитивна динаміка. І мама була завжди поруч, разом з дитиною переживаючи її синці, падіння, успіхи. Тоді її серце радісно тьохкало, хоча попередні рани не припиняли кривавити.
Незабаром Ані — чотирнадцять, закінчила п’ятий клас. Зустрінеш десь на вулиці цю гарненьку дівчинку й не повіриш, що її переслідує страшна хвороба, що мама й досі докладає всіх зусиль, аби адаптувати доню до суспільства, навчити її ще й бути самостійною у житті.
На жаль, Аня живе у своєму казковому світі, де добро перемагає зло, де принцеси у бальних сукнях, де завжди сонячно і весело. Вона часто уявляє й себе не інакше як принцесою. Захоплюється мультиками, наслідує улюблених героїв, любить ходити з мамою в театр. Аня навіть не здогадується, що навколо існує чимало несправедливості й перепон. Дівчинка сприймає свої обмежені можливості як належне, абсолютно не комплексує. Для неї люди з різними вадами — усі нормальні люди. Це тільки її мама та рідні таких же, як і вона, дітей знають, наскільки складно — не звертати уваги на косі погляди «нормальних» людей, знайти своє місце у житті, адаптуватися, досягнути успіхів. І знову болить материнське серце від нескінченної любові до своєї донечки.
Ані до вподоби усамітнення і мрії. Грається у ляльки чи з маленькою племінничкою, читає книжки. А які ліпить вареники — смакота! Є у неї особлива прихильність до братів наших менших — обожнює доглядати за кіньми, їздити верхи. До слова, осідлала коника раніше, ніж навчилася ніжками переступати. Відтоді дівчинка може годинами ходити навколо тварин, говорити з ними. Добре, що є в Сумах такий центр для реабілітації особливих дітей.
Аня має свої певні «мульки». У неї проблема «чистих рук», вона страшенно не любить безладу, тому всі речі в неї в шафі складені акуратно, черевики стоять, як по ранжиру. А ще вона страшенно панікує й боїться залишатися в квартирі, коли мама має кудись вийти. Тож Оксана змушена брати її з собою.
У Ані та її мами день розписаний по хвилинах: зранку школа і робота, потім басейн чи заняття в кінезіцентрі, пісочна анімація, малювання, ліплення, походи в театри, інші цікаві справи. Коли дозволяють фінанси, дівчинка проходить реабілітацію в клініках. Оксана Олександрівна намагається дати дитині якнайбільше інформації про навколишній світ, стосунки між людьми, як орієнтуватися на вулиці, обслуговувати себе, бо давно усвідомила, що тільки вона може навчити свою кровиночку виживання. Тож робота над собою у дівчинки триває без вихідних і свят. Чи подобається це Ані? Буває, й ображається, плаче, вередує, але мама вперто і невпинно намагається досягти своєї мети.
Хвороби чіпляються до Ані, мов реп’яхи. Не встигла оговтатись від застуди, як отруїлася невідомо чим і де, то ненароком упаде під час прогулянки, а потім тиждень-два зводить синці. Усе це дуже шкодить відновному лікуванню. Але поруч із дівчинкою її надійний ангел-охоронець, її мама, у якої теж є надійний тил — старша донечка, її Ната. Вони удвох, наче два крила, дають Ані силу летіти.
А нещодавно в їхній родині з’явилося міцне чоловіче плече. На яке так заслужила Наташа та її мала Міланка. І радіють з цієї обставини всі дівчата родини.
...Навколо Оксани Олександрівни — рідні, друзі, колеги, знайомі — співчувають, підтримують теплим словом, а то й матеріально, та й ідуть собі. А вона залишається зі своїми вічними проблемами і душевними болями, несе свій гіркий та тяжкий хрест. Вона дала життя дитині, і їй за неї відповідати, підтримувати, доки стане сил — фізичних і духовних, доки б’ється її любляче велике материнське серце.
Суми.
