Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

За п’ять років війни Кремля з Україною у мене з’явилося багато друзів. Серед росіян. Вони не політики, не військові і для них немає чужих болю і сліз. Деякі з них підставляли плече українцям — були на Майдані під кулями снайперів і досі волонтерять під прицілами іскандерів на нашому сході. Вони закохані в Україну та її релігію — свободу. Коли ми зустрічаємося в Києві, то разом піднімаємо синьо-жовтий прапор та співаємо український рок і російський: «И если ты надавишь плечом, и если мы надавим вдвоем, то стены рухнут, рухнут, рухнут и свободно мы вздохнем...». З великими сподіваннями на мир і день перемоги людських цінностей. 

Єлизавета НОВИЦЬКА (Москва, театральний менеджер):

— Пітерський друг запросив мене до Києва, і в той само вечір ми взяли квитки.

Лонгрід про Київ.

Щоранку мама вмикає телевізор за сніданком і звідти лунає: «В Україні...», «Україна...», «Українські..», і все незмінно з якимсь наступним поносом. Добре, що ранок мами за часом не часто перетинається з моїм. Я намагаюся бути аполітичною. Бо якщо не намагатися — бути лиху.

Я жодним чином не політолог, але громадянин РФ і маю право на запитання: «Чому я регулярно слухаю «новини» про іншу країну з федеральних каналів своєї?».

Відповідь очевидна, і це обурює.

Я не розумію й відмовляюся приймати на віру нічого з: «Україна перестала розмовляти російською мовою», «Українці ненавидять росіян», «Крим наш», «Київ знищений убогістю, голодом, у кожного третього рак п’яти і сифіліс», «Влада Києва — хулігани, атата» тощо.

Зробивши перед поїздкою вкид питань у свої соцмережі стосовно обміну валюти, не раз зіштовхнулася з побоюванням друзів — «а ти навіщо туди?..», «а чи не небезпечно?..», і мені зрозумілі ці переживання.

Нам настільки промили мізки, що, слово честі, я хотіла розмовляти після прильоту англійською, аби залишитися живою й неушкодженою.

Реальність зовсім інша.

Київ розвивається. Він живий, пам’ятає свої болі й перемоги. У ньому розмовляють не лише українською, а й російською. Там постаралися впорядкувати те, що знищив конфлікт 2014-го. Там неймовірно смачно. Там дуже зелено, нескінченно, здається, цвітуть каштани й наповнюють повітря домом. Там неймовірно привітні люди. Жоден українець, дізнавшись, що я з Москви, не скривився. Пару раз у мене і моїх хлопців язик повернувся запросити у відповідь до нас, на що ми чули делікатне й сумне:

«Обов’язково! Коли війна закінчиться...». Більше ми так нікому не говорили. Соромно слухати правду у відповідь.

Я лечу в літаку. Пишу цей текст. Спала за ніч 40 хвилин у літаку до Мінська. «Мінська?», — запитала б аполітична я. Так. Тому що прямих рейсів тепер не існує, і колишні півтори години льоту перетворилися на досить тупий і принизливий 10-годинний ритуал «я з вами не дружу» через Мінськ, — відповідаю вже не дуже аполітична я. Течуть сльози, чомусь. Соромно і серце кров’ю обливається.

Уся поїздка була наповнена, навіть переповнена важливими, ключовими моментами.

За три дні ми прожили окреме життя.

* Приїзд припав на День вишиванки. Це національний одяг українців, в якому цілий день жила столиця. Зізнатися, це приголомшливе видовище, коли половина людей, яких ти зустрічаєш, ходять у національному одязі. Ходять не для того, щоб ходити, а натурально живуть своїм життям у ньому: ідуть на роботу, їдуть у транспорті, гуляють тощо. Усі такі різні, всі такі гарні, всі такі... єдині. У нас такого немає й не було, хоча б тому ми слабкіші.

* Поїли смачезну піцу в кафе Veterano Pizza, яку заснували ветерани й де «ті самі» ветерани могли поїсти безплатно в «той само» час. Кількість різних військових нашивок, якими заповнена на згадку вся стіна одного із приміщень піцерії, — когось надихає, а мене вжахнула.

* Дивом дізналися про концерт «Океану Ельзи». Дивом потрапили на нього, купивши останні чотири квитки десь на задвірках життя, але й цього вистачило, щоб бути щасливими. Купила там класну жовту толстовку з рядком із пісні.

* Побували біля пам’ятника Голодомору... Порожні (у буквальному значенні) очі пам’ятника дівчинки з п’ятьма колосками я пам’ятатиму все життя.

* Наостанок, перед літаком, о першій годині ночі, голяком викупалася в Дніпрі (верещала), і всю ніч вели задушевні бесіди, говорили про любов одне до одного й до Києва, намагалися огорнути як можна бережливіше те сильне, що народилося в нас за ці три неймовірні дні.

Я не хотіла писати жодних текстів. Хотіла просто написати «Київ. 16.05—19.05.19. Кращі три дні в моєму житті». І сказала б цим, мабуть, все потрібне. Але вирішила сказати більше. Хочу, щоб про реальність знали якнайбільше людей. Раптом до когось долетить, і це буде моєю особистою перемогою.

Їхала туди в чорному спортивному костюмі. Приїжджаю в яскраво-жовтій толстовці ОЕ й у блакитних джинсах. Усі збіги випадкові. Усвідомила це вже в аеропорту, посміхнулася.

Київ — неймовірне місто. Українці — приголомшливий народ!

Швидше за все, ця Подорож змінить моє життя. Можливо, вже змінила. Найщасливіші дні в моєму житті.

Геть сльози. 

Приземляємося.

Данило ТЕОДОРІ (Санкт-Петербург—Мурманськ, маркетолог і громадський активіст):

— З Майдану для мене розпочалося знайомство з Україною. Я починаю свій відлік саме із січня 2014 року.

Я побачив по російському ТВ новину, що мітингувальники на Майдані побудували якийсь самохідний стріляльний механізм, оцінив (що кволий житель Петербурга — слабкий помічник в умовах бойового табору, я ще не знав). Узяв в оберемок ще більш кволого друга й ми поїхали до Києва. На місці, попередньо переодягнені в теплі речі нової української знайомої, за порадами в мережах вирушили в будинок профспілок до коменданта приблизно з такими словами: «Ось, ми прийшли, куди селитися, що робити». Нам показали місце на 7-му поверсі і сказали, куди приходити за завданнями. Загалом пробули ми не так довго, через тиждень друг застудив нирки, лікарі глянули і сказали повернути кацапа, де ріс. Але саме з тієї поїздки почалася для мене любов до України.

Потім я приїжджав не раз і тепер їжджу (хто не в курсі, для цього вам повинні заздалегідь зробити запрошення й надіслати в Росію). Закінчив курси політичного менеджменту (в Росії немає вільних виборів, а відповідно такі курси немасові, напівлегальні і якість їх страждає), тепер приїжджаю по роботі — в компанії є офіс в Україні.

Сам я активіст зі стажем. У партіях і організаціях не перебуваю, люблю акції прямої дії й мітинги (якщо що, це в Росії все заборонено, навіть пікети вже: якщо ще дивуєтеся, що це росіяни такі несміливі, то можу сказати: в нас людина, яка потрималася за не свою і здуту надувну качечку на мітингу 5/05/2018, потім рік сиділа в СІЗО). На даний момент чогось яскравого протестного немає, тих, хто ще якось ворушиться, добивають різними способами. 

В Україні я відчув потенціал і громадський, і взагалі інші культурні особливості. Також в Україні відчуваєш, що люди є в місті, вони в ньому живуть і беруть участь. У Росії (тут скажу тільки за кілька регіонів, за всі сказати не можу) робиться все, щоб люди в місті не перебували, максимум — переміщалися між двома точками. У Києві (останнього разу я був у середині травня) люди спокійно гуляли центром і були відкриті до спілкування.

Я міг би розповісти ще багато історій про мої стосунки з Україною, але, думаю, вже настав час підсумувати наступними важливими моментами.  Майдан — це пам’ять і досвід не тільки українців, а й росіян, які там були. Україна для росіянина — це як мінімум країна, де дуже смачно, дуже красиво й можна вільно переміщатися містом. Навіть моя аполітична колега з Росії, перебуваючи зі мною у відрядженні в Києві, дуже дивувалася: «Дивися, люди зібралися разом і їх ніхто не розганяє». Ще. У різному ступені в нас люди розуміють, що в країні коїться щось негарне. І в кожного свій спосіб і ступінь вираження своїх почуттів. Для когось і сказати усно таке — складно, хтось має можливість присвячувати цьому весь свій час. Особисто я вважаю себе винним у тому, що війська моєї країни напали на Україну. Тому що на мені, хоч наскільки б то було неможливим до виконання, але лежить відповідальність за дії умовно, але обраного нами керівництва країни. На жаль для себе, я не можу з різних причин віддавати весь час громадській активності. Я повинен працювати, мій єдиний родич — 70-річна мама (яка працює лікарем на 2,5 ставки, отримуючи за менше — в області недоукомплектовка лікарів тільки офіційно 58 відсотків). Але сподіваюся, що моя лепта стане одним із тих камінців, що зруйнують систему рано чи пізно. І в Росії теж настане демократія.

Тетяна ФЕДОРОВА (Москва, біолог):

— На жаль, у мене не так багато зв’язків з Україною. Навчаючись у школі, кілька років підряд у складі групи була в тоді ще українському Криму. Ми сприймали таку поїздку як престижну й закордонну. Було зручне недороге сполучення, обстановка для школярів була комфортна й безпечна. Пам’ятаю, як на одній з екскурсій ми зайшли до мечеті і поговорили з інтелігентним, освіченим молодим кримським татарином. Завдяки цій людині я стала сприймати іслам не гірше, ніж більш звичну мені християнську культуру. У ті часи, понад 10 років тому, Крим справді був «нашим», мирно перебуваючи у складі дружньої держави. Не уявляю навіть, що відбувається на півострові зараз. Чула й читала різне, але вочевидь жити там краще не стало нікому.

Тепер туди дістатися фізично складніше й дорожче. Безперечно, тепер це не кращий варіант для дитячого відпочинку. Сподіваюся, що колись відносини між нашими народами налагодяться й усе стане як колись. Бажаю українському народу щастя й процвітання, а також ніколи не повторювати наших помилок!