Катеринівці дістається найбільше

Цей населений пункт розташований в гарячій точці, тож його обстрілюють чи не кожного дня. В Катеринівці вже зруйновано вісімдесят відсотків будинків, але частина жителів, а це десь триста чоловік, уперто чіпляються за свою землю і залишати її не збираються. Живуть з побоюванням, але і з надією. Що ворожий снаряд мине хату, що війна скоро закінчиться. Пораються в городах, розводять бджіл і… чекають пошту. А вона буває тут двічі на місяць. Останній раз поштова машина приїжджала 15 травня.

День тоді видався теплим, сонячним і від цього здавався мирним. Але тільки до того часу, доки не застрекотали автомати, а потім почали вибухати важкі снаряди. Поштовики в цей час приїхали на крайню вулицю і взялися виплачувати пенсію. Люди похилого віку були спокійні — звикли, а поштовики з побоюванням поглядали на небо. В машині лежали бронежилети, й за потреби можна було себе убезпечити. Але, дякуючи Богові, до них справа не дійшла. Люди чекають, їх треба обслужити якомога швидше. Та й військові поруч, вони завжди супроводжують працівників пошти і попереджають про небезпеку.

Подібна ситуація виникла у Золотому-4, яке в народі називають Родіною — за назвою місцевої шахти «Родіна». Поштовики вже закінчували тут своє виїзне обслуговування (а день видався досить напруженим через велику кількість гуманітарних товарів), коли почався сильний обстріл. Одна жінка, вийшовши з будівлі, почала кидатися в розгубленості, не знаючи, куди їй йти, бо стріляли по тій вулиці, де вона жила.

— Тоді все обійшлося, — розповідає начальник поштового відділення Золоте-1 Лілія Оганисян (на знімку у центрі). — Перечекали — й поїхали. Але було страшно.

Катеринівка дуже розтягнута, розкинулась до самої Попасної, мешкає тут чоловік триста. Поштовики доїжджають до останньої вулиці — й далі дорога закрита. Там стоїть пост, військові, там небезпечна зона. Переважно в Катеринівці мешкають люди похилого віку, й коли в них запитують: «Чому не покидають поселення?» ставлять зустрічне запитання: «А куди їхати? Тут мій будинок, могили...»

— Вірі Дмитрівні Плохотнюк, літній жінці, котра фізично не може пересуватися, ми щомісяця привозимо продукти, які вона замовляє: масло, цукор, макарони, — розповідає Лілія. — Просто під її двір під’їжджаємо, заносимо сумки в будинок. Вона наш постійний клієнт і ставиться до нас, як до волонтерів. Телефонує листоноші Валентині Ричковій і каже, які продукти або товари їй треба привезти. Тож без уваги її не полишаємо.

У Катеринівці життя йде своєю чергою, незважаючи на постійні обстріли. У місцевому клубі проходять концерти, різні зустрічі. Й газети тут читають. Передплату, щоправда, не роблять з причини невпевненості в завтрашньому дні, але із задоволенням купують періодику, яку привозять поштовики. Тут в основному живуть садівники, тож періодику воліють купувати за темою. За програмою МКЧХ з десяток чоловіків зайнялися розведенням бджіл і виробництвом меду. Простір для цього тут великий — поля, сади. Через пошту замовляють бджіл і необхідні матеріали, тому без пошти не можна. Вона тут — як світло в віконці.

— Не хочемо кидати свої домівки, свою роботу, — пояснюють поштовики. — Чому повинні комусь поступатися своїм рідним місцем? Якщо ми його залишимо, воно стане пустирем. Наприклад, вулиці з покинутими будинками вже перетворилися на якусь страшну порожнечу. Все поросло бур’яном...

На лінії розмежування життя проходить під вогнем

Слід пояснити, що адміністративна структура Золотого складається з декількох територій — Золоте-1,2,3,4 і Катеринівка — крайнє прикордонне селище. Є ще Золоте-5 (в народі Михайлівка), але цей населений пункт з червня 2016 року перебуває на непідконтрольній території і в структуру українського Золотого не входить. Одне слово, всі населені пункти розташовані на лінії розмежування, і це визначає специфіку роботи поштовиків.

Всього на цих територіях живе майже п’ять тисяч населення, з яких приблизно четверту частину становлять пенсіонери. Обслуговують селища три листоноші й два оператори. Двічі на місяць, а якщо з’явилася необхідність, то й більше, вони приїздять сюди. У телефонному режимі повідомляють волонтерам про свій приїзд, а ті в різний спосіб сповіщають населення. Люди знають, в який день, час, місце приїде пошта, і збираються тут, щоб отримати необхідні послуги.

Приходить майже все селище. Хтось по пенсію або кореспонденцію, хтось хоче купити товар. Збирається приблизно 300 чоловік. В основному пенсіонери.

— У нас є спеціальний позаштатний журнал, куди ми записуємо замовлення, — розповідає Лілія Оганисян. — Жителі заздалегідь нам телефонують, замовляють товари, і ми веземо мийні засоби чи пральний порошок конкретній людині. В середньому листів та посилок привозимо у місяць майже сорок. Узагалі люди пристосовуються жити в умовах важкого придбання необхідних товарів. Слава богу, є Інтернет, через який вони замовляють необхідні для життя предмети — одяг, різні приналежності. Й пошта тут грає головну роль в їх доставці.

Популярність друкованих видань не знижується

Хоч як дивно, але, незважаючи на складнощі прифронтової території, кількість періодики, що користується попитом у Золотому, за останні два-три роки зовсім не знизилася. Навіть якщо видання, скажімо, з якоїсь причини припинило існування, натомість виписується подібне.

Узагалі рівень передплати залежить від рівня зарплати. Головне підприємство міста — шахта «Золоте» — поки що працює, але зарплату постійно затримує. Людям, часом, нема за що купити продуктів, тож про передплату в цьому випадку вони навіть не думають.

Що ж стосується передплати на парламентську газету «Голос України», то, мушу зазнатися, прифронтове Золоте порадувало й здивувало: тут до 20 постійних передплатників. Сьогодні такою кількістю передплачених газет не можуть похвалитись навіть деякі райони області. Як розповідають поштовики, шанувальники поважають газету за різну інформацію, а окремі статті та сторінки навіть зберігають. Багатьом подобається, як подається телепрограма, а любителі футболу акцентують свій інтерес на тому, що газета друкує програму передач каналу «Футбол», чого не роблять інші доступні видання.

— Ми теж збираємо ті номери, де йдеться про Укрпошту, незалежно від регіону, — зізнається Лілія Оганисян. — Під час перерви за чаєм читаємо ці статті вголос і потім обговорюємо. Адже цікаво, як працюють наші колеги.

Про героїзм працівників поштового зв’язку, які трудяться на лінії розмежування, не говорять. Багатьом здається, що вони виконують свої звичайні функції. Тоді чому в кожного з них є бронежилет, а їхні поїздки в прифронтову зону супроводжують військові? Чому три співробітники поштового відділення Золоте-1 — оператор поштового зв’язку Галина Балицька, листоноша Тетяна Діденко і начальник відділення Лілія Оганисян — нагороджені найвищою галузевою відзнакою — Знаком пошани «Укрпошти» за роботу в складних умовах прикордонної зони?

Фото автора.