Наявні криза та деформація правосвідомості, поширення в українському суспільстві правового нігілізму вимагають чіткого засвоєння і тлумачення сутності, особливостей та складових такого фундаментального поняття юриспруденції, як правова культура. У широкому смисловому аспекті правова культура не обмежується лише юридичними явищами духовного характеру, а охоплює також певні матеріальні елементи, зокрема юридичні інституції (у тому числі органи публічної влади) та їх діяльність (юридичну практику). Термінологічне поняття правової культури містить значну кількість суперечливих підходів, тлумачень та інтерпретацій. Такий проблемний стан дослідження правової культури у вітчизняній та зарубіжній юридичній думці обумовлений, на наш погляд, низкою чинників теоретико-методологічного спрямування.

По-перше, з-поміж інших правових явищ і категорій правова культура рельєфно вирізняється тим, що є багатоаспектним і багатошаровим явищем. У змістовному наповненні правова культура — це система позитивних проявів правової дійсності, що концентрує в собі досягнення юридичної науки і практики. Вона виступає внутрішньою духовною стороною правової системи і пронизує правосвідомість, право, правовідносини, законність і правопорядок, правотворчу, правоза-стосовну та інші види правової діяльності.

По-друге, під час дослідження правової культури фахівці висувають перед собою різноманітні гносеологічні та практичні завдання, і, відповідно, здійснюють її сутнісний аналіз під різними кутами зору‚ з альтернативних позицій.

По-третє, таке широковживане інтегральне поняття, як «правова культура», відкриває перед юристами можливість досліджувати вплив культури на право і права на культуру та розкривати цей взаємозв’язок.

По-четверте, виходячи з того, що особа і суспільство є основними суб’єктами правової культури, доцільно розрізняти і поряд з тим розуміти взаємний зв’язок правової культури суспільства і правової культури особи.

Особливістю правової культури особи є те, що вона знаходить свій вияв в таких основних вимірах: а) культурних орієнтаціях; б) діяльності з їх реалізації; в) результатах реалізації цих орієнтацій; якщо перший із зазначених вимірів передбачає освоєння особою знань, умінь і навичок користування правом, то другий — творчу діяльність особи у правовій сфері, в процесі якої вона набуває або розвиває свої правові знання, вміння і навички. Нарешті, третій вимір відображає внутрішній потенціал правової культури.

У теоретико-методологічному сенсі структуру правової культури доцільно аналізувати також з урахуванням її рівня та глибини пізнання правових явищ. Правову культуру належним чином можна зрозуміти і системно осмислити лише в загальному контексті цивілізаційного та соціального прогресу. Правова культура є нежиттєздатною в тому разі, якщо в суспільстві не забезпечується спадкоємність та наступність у застосуванні правових традицій історичного минулого і сучасності. Вона також не може успішно розвиватися без творчого освоєння і практичного використання правових культур інших країн і народів. Адже правова культура покликана акумулювати в собі прогресивні досягнення всіх типів культур і нинішніх, і минулих епох.

Високий рівень правової культури передбачає фактичну правову поведінку людей, позитивне ставлення до права та правових явищ, усвідомлення соціального значення права та правопорядку, визнання поважного ставлення до прав іншої людини, звичку до правомірної поведінки і, нарешті, громадсько-правову активність особи.

Важливим засобом подолання кризи сучасної правосвідомості, низького рівня правової культури українського суспільства є ретельно продумана правова пропаганда в засобах масової інформації, широкий доступ громадян до нормативно-правових актів, розроблення та провадження ефективних форм залучення громадян до правотворчої та правоохоронної діяльності. Історичний досвід різних країн засвідчує, що для поширення знань про право та правопорядок чільне місце належить художній літературі.

Важливо при цьому усвідомлювати, що, наприклад, художня література в різних формах пов’язана з такими формами буття, як правовідносини та юриспруденція. На наше переконання, правове виховання має стати необхідним елементом практичної реалізації ідеологічної функції української держави та її органів з удосконалення вітчизняної правової системи.

Анатолій ПАВКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник культури України.