Фото автора.
Жителька села Надчиці Млинівського району Рівненщини Ганна Микитівна Бардан (на знімку) з’явилася на світ у вересні 1944-го в сім’ї Микити Микитовича та Ольги Купріянівни Волянюків. Гітлерівських зайд уже вигнали з наших країв, Червона армія добивала ворога в країнах Європи, серед визволителів був і Микита Волянюк.
Почали із землянки
Бравий вояка повернувся до родини 1946-го, бо після переможних залпів травня 1945-го ще рік служив у війську. А вдома фронтовика чекала дружина і дволітня Ганнуся. Як часто трапляється в багатьох родинах, теща не сприймала зятя, а свекруха — невістку, тож подружжю Волянюків не вдалося прилаштуватися у батьківських оселях, і вони розпочали власний благоустрій із... землянки, де й минула дещиця дитинства крихітки Ганнусі.
Утім, згодом у сільській раді, де працювали родичі, змилостивилися і надали хату: із того помешкання Ганя проклала стежину в перший клас. Але чуже — не своє, відтак 1955 року Микита Волянюк разом із іншими односельцями поїхав на заробітки на Херсонщину. Заробив 8 центнерів збіжжя, 2 центнери борошна. На виручені за них кошти придбав будівельні матеріали і звів хату.
А 1957-го лелека приніс подружжю синочка Микиту, отож у Надчицях з’явився другий Микита Микитович Волянюк....
Заміж за однокласника
Після семирічки Ганя разом із подругою навчалася кравецького ремесла неподалік рідного села в так званій колонії Вигода. Щоправда, не довелося їй шити модні сукні та костюми, бо три роки працювала в лісогосподарській бригаді місцевого лісництва. Мама хворіла, тож було не до мод і фасонів.
У 1964—1965 роках Ганя завідувала місцевим клубом і за сумісництвом працювала санітаркою у фельдшерсько-акушерському пункті. Згодом закінчила шестимісячні курси продавців, однак жодного дня не стояла за прилавком, бо народився син — первісток Олежик. Ганна Микитівна працювала й обліковцем на тваринницькій фермі. А потім вийшла заміж за однокласника Володимира Бардана. У шлюбі з ним Ганна дала життя синам Володі, Саші, Едуарду, Ігорю, а також донечці Еллі. Нині у них свої сім’ї, дехто уже дочекався онуків...
Випробування Афганістаном
А в середині вісімдесятих років минулого сторіччя Ганну Микитівну випробував... Афганістан. У травні 1985-го на строкову службу призвали найстаршого сина Олега. Після шестимісячного перебування в навчальному підрозділі Олег Бардан потрапив до складу так званого обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній республіці Афганістан. Хоч як намагався син заспокоїти материнське серце, але не вдалося. «Із-за річки» Олег надіслав лист, у якому повідомляв, що в нього все добре і служба минає нормально... у Ташкенті. Тут син зробив промах, бо на той час мама вже три роки працювала листоношею і добре знала: листи з позначкою «польова пошта» — з-за кордону. Отак Ганна Микитівна вирахувала, що Олег — в Афганістані.
Крім цього, ще однією підказкою стали закреслення військової цензури. Хоч як намагалася матуся розшифрувати заретушовані рядки, але не вдалося.
Слава Богу, півтора року під чужим сонцем минули, і Олег — живий і здоровий — повернувся до рідних. Хтозна, може, гілочка свяченої верби, яку неня вручила сину і яку воїн у найскрутніші миті солдатських буднів носив у військовому квитку, відвела біду...
Смуга втрат і душевного болю
Повиростали діти, а клопоти множилися в геометричній прогресії. Власні та дитячі, бо між ними турботлива мама завжди ставила знак рівності. А потім розпочалася смуга життєвих втрат і прикрощів. 2007-го не стало чоловіка Володимира. За два роки — інсульт у сина Володі. Він отримав інвалідність, але з Рівного, де мешкає, самотужки приїздить і при нагоді навіть намагається допомогти неньці.
Того ж року Ганні Микитівні довелося витримати ще один несподіваний удар долі: передчасно відійшов у засвіти син Олександр, залишивши по собі вічний біль і смуток. Розрада — внуки Віталік і Дмитро: як родинна естафета від Олександра.
А 2011-го настала черга випробувань для самої Ганни Микитівни. Цукровий діабет підступно зробив свою чорну справу, і в грудні 2011 року млинівські хірурги ампутували жінці чотири пальці лівої ноги. Тоді більш як півроку Ганна Микитівна перебувала в хірургічному відділені Млинівської центральної райлікарні, хоча за все життя до цього жодного разу в лікувальний заклад не потрапляла (звісно, не рахуючи пологового відділення).
Здавалося, що з пастки підступного діабету вдасться викарабкатися... Однак у травні 2012-го довелося ампутувати ліву ногу, а за рік — і праву. Причому мужня жінка не впала у розпач. І нині із вдячністю згадує весь персонал і завідувача хірургічного відділення Григорія Хоронжака, який годинами просиджував біля неї, хірургів Ананія Баденика та Ярослава Данильчука...
Відчула підтримку рідних
Після лікарні знесилену жінку забрав до своєї оселі брат Микита. І хоч у нього затишно, комфортно, та й його дружина Віра опікувалася зовицею, але Ганні Микитівні хотілося у свою хату.
Зрозуміло, що налагоджувати будні було непросто, однак поруч були сини Олег, Едік, Ігор. Після піврічного запустіння довели до пуття оселю. Син Ігор привіз інвалідного візочка, який для Ганни Микитівни став своєрідним віконечком у світ. Неподалік сусіди Михайло Кудрик і кума Галя тримають у полі власного зору побут сусідки, заходять і допомагають. І син Володя з Рівного навідується. Та найчастіше мопедом приїздить брат Микита.
А ще Ганна Микитівна щедро виголошує слова вдячності голові Ярославицької ОТГ Леоніду Пруднікову, старості Новоукраїнського старостинського округу Анатолію Фоміну, які по-синівськи оточили її увагою та опікою, навідуються до її оселі. І роблять не просто візити ввічливості, а допомагають словом і ділом. Згладжує складні будні й Тетяна Зінчук: Ганна Микитівна не пригадує, яку посаду обіймає ця приємна молода жінка в Ярославицькій ОТГ, бо найперше оцінила її сердечність і душевне багатство.
Ганна Микитівна вистояла у складні перші післяопераційні місяці, тож нині, так би мовити, призвичаїлася до викликів долі і дає собі раду. У вільний час любить читати — налягає на періодику.
Крім того, не полишає господарських справ. І хоча живності не тримає, але, скажімо, консервації торік заготовила 60 слоїків: варення з вишні, черешні, аличі, яблук... Мало яка господиня «дотягне» до цього показника.
В останні роки на низку клопотів зі здоров’ям Ганни Микитівни наклалася ще одна тривога: наймолодший Ігор перебуває в зоні Операції об’єднаних сил. Третій рік син захищає державний суверенітет і територіальну цілісність України на сході країни. І тепер син хвилюється за неньку, надсилає їй кошти, а вона молить Бога, щоб рідна кровиночка вціліла на війні й щоб усі українські звитяжці повернулися живими і неушкодженими до батьківських порогів. Важкі думи-переживання, постійний стрес підточують нервові сили, але не зменшують ліміту оптимізму, якого у Ганни Микитівни вистачає на сімох здорових...
Млинів Рівненської області.
