Вагончик експериментальної траси на дамбі Київської ГЕС.
Фото автора, травень 2006 р.
У 1892 р. славетним військовим інженером Амандом Струве в Києві був запроваджений перший у Східній Європі (п’ятнадцятий у світі) електричний трамвай, винайдений у 1874 р. полтавчанином Федором Пероцьким. А у 1967 р. на околиці Виставки передового досвіду в народному господарстві України за розробками Київського політехнічного інституту було споруджено 500-метрову кільцеву монорейкову дорогу з вагончиком на 4 місця. Цей атракціон обіцяв згодом вийти на широкі міські простори.
Бурхливі шістдесяті роки були часом поступу і надій на краще майбутнє. Численні експонати виставки (званої у народі ВиПерДос) мали надихати гуляючу публіку на творчу працю. Ентузіасти марили, що вже незабаром можна буде промчати по монорейці. Ділові люди, які були навіть у соціалістичному суспільстві, не заперечували. Лиш просили на вдосконалення більше часу та коштів. І чи можна було їм не вірити — адже з найвищих трибун упевнено обіцяли, що тодішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі.
Чомусь для розвитку перспективної і потрібної справи київським політехнікам було відведено полігон у відлюдній місцині на дамбі Київської ГЕС, не доїжджаючи до села Лебедівка. Деякі щасливчики навіть бували на тому імпровізованому курорті, серед ягідних та грибних галявин, поряд зі щедрими на рибу водами, де зріс футуристичний комплекс. Там уже вагончик був розміром майже як трамвай. Пропонувалось схожою трасою пронизати мальовничі дніпрові острови, від Березняків до самого Вишгорода, і не було сумніву, що розкішні краєвиди приваблюватимуть чималий пасажиропотік.
Коли виривається із вуличної тісняви, монорейка дає змогу істотно пришвидшити перевезення. Зокрема, у Шанхаї поїзд на магнітній подушці, розроблений німецькими фахівцями, на шляху до аеропорту розвиває 400 км/год. Щоправда, у Москві значно скромнішу трасу ледве-ледве ввели в експлуатацію за кілька років. Проте нині полігон КПІ занедбаний, і дедалі тісніше його обступають дачні ділянки. Їхати туди приблизно півгодини від метро «Героїв Дніпра» — автобусом, що через Вишгород прямує на дачні Ровжі. Колії посеред лісу було видно у лівому горішньому кутку топокарти M-36-050 чи на космознімках.
Проте Київ не поспішає лікувати свої транспортні болячки. Начебто був у нас не один машинобудівний завод: мотоциклетний, авторемонтний, вагоноремонтний і навіть авіаційний. Та виявилось, що навіть велосипеди вигідніше купувати за кордонами, не кажучи вже про літаки. В метро у нас російські поїзди й ескалатори, фунікулер ремонтують швейцарці, а фантастичні канатки для сполучення берегів севастопольських бухт пропонували австрійці. З 2004 року неподалік Гостомеля дивував випадкових проїжджих ще один макет естакадного трамвая під назвою Капвей.
Схоже, що та клопітна екзотика нікому не потрібна. Вулиці, наче бур’яном, заполонені всюдисущими маршрутками, які годують тіньову економіку. Для розвантаження забитих машинами мостів ледве вдалося умовити залізничників на внутрішньоміські рейси електрички з велелюдної Петрівки на лівобережжя. Деградує навіть звична для Києва трамвайна мережа. Мало відомий широкій публіці київський музей електротранспорту. Тим більше що його, як і інші заклади культури, вже кілька років ганяють з одного тимчасового притулку до іншого. От і постає перед молоддю запитання: чи є в нас минуле? І чи буде майбутнє?
