Зазвичай до таких установ не так часто навідуються гості та перевірки. Життям його мешканців мало хто цікавиться, навіть близькі та родичі готові забути про них. Тож світ, у якому живуть хворі та немічні люди, практично відгороджений від суспільства. В ньому важко зустріти добро, милосердя та співчуття. А біль і страждання, які тут панують, як правило, німі. Бо ці люди не вміють та й не можуть захищати себе. Вони не живуть. Вони просто зносять все те, що називається їхнім життям.

Те, що побачили співробітники Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Дунаєвецькому психоневрологічному інтернаті на Хмельниччині, просто вражає. Важко пояснити логічно таку задумку, але чомусь тих мешканців, яким важко самостійно пересуватися, розмістили на другому поверсі. Шестеро з них можуть пересуватися лише на колісних кріслах. Тож самостійно вийти на вулицю із приміщення, де немає і ніколи не було ліфта, вони не мають жодного шансу.

Та треба віддати належне персоналу. Зранку працівники інтернату разом із тими підопічними, хто може ходити сам і має силу, зносять візочників на перший поверх. Там облаштовано павільйон денного перебування.

Здавалося б, за таку турботу тільки дякувати. Але часто вона обертається пеклом. Бо, як сказано у звіті Секретаріату Уповноваженого з прав людини, там люди з обмеженими можливостями змушені сидіти весь день. Аж доки ввечері їх знову не повертають до кімнат. Чи легко хворій людині просидіти майже нерухомо весь день, залишається лише здогадуватися.

Комісія побувала у закладі якраз під час прогулянки. Та прогулянкою це назвати складно. Кілька людей сиділо на лавках, і склалося враження, що вони просто були притиснуті до них столами (на знімку). Можна припустити, що таким чином їм спеціально обмежили можливість пересування. Нескладно було здогадатися, що вони сидять вже не одну годину і при цьому не вставали навіть для того, щоб сходити в туалет — калюжі сечі розпливлися просто під ними на підлозі.

Комісія доволі м’яко назвала зовнішній вигляд хворих неохайним. Але уявіть собі людей, на яких одяг не по розміру та ще й не по сезону. При 35-градусній спеці люди були одягнені в осінні туфлі, теплі светри та піджаки.

За розпорядком дня всі вони мали б відпочивати в обідню пору. Так і робила більшість із них. От тільки «відпочивали» вони просто неба, прилаштовуючись на лавках або просто на траві чи бетонних плитах. Ось так цілий день мешканці інтернату «прогулюються» та «відпочивають». При цьому в страшенну спеку в кімнаті та павільйонах денного перебування не було навіть питної води. Про інші зручності, а тим паче заняття з персоналом, годі й казати.

Коли буваєш у таких закладах, враження залишаються гнітючі. Але заради об’єктивності не хочеться відкидати і пояснення тамтешніх працівників. Мовляв, контингент надто специфічний: не все розуміють, не мають найпростіших навичок з дотримання особистої гігієни, у багатьох проблеми із користуванням туалетом... А ще додають, що у таких закладів просто немає матеріальної можливості, щоб створити комфортні умови для підопічних. Та й санітарки і медсестри змушені виконувати надто складну роботу за невелику зарплату.

Усе це так. Але повернімось до згаданого інтернату. На початку року там зробили сучасний ремонт. Дві кімнати облаштували функціональними ліжками і біля кожного поставили нові інвалідні візки — все для зручності хворих.

Усе це було зроблено для лежачих пацієнтів. Саме так керівництво закладу прозвітувало до Хмельницької ОДА. Але через півроку після того під час візиту комісії з’ясувалося, що кімнати... зачинені і не використовуються!

Ну, справді, не «псувати» ж цю красу такими пацієнтами.

Життя без вибору

Мало хто із них може самостійно зробити свій вибір у житті. І не тільки через проблеми зі здоров’ям. А ще й через ставлення суспільства до них. Думка про те, що вони не такі, як всі, переважає. А якщо так, то й зовнішній вигляд, вбрання, умови життя — все має бути не таким. Тобто не в рази, у сотні разів гіршим. І нікому немає діла, що інші розумові можливості ще не означають інші відчуття. Біль, холод, голод, втома, фізичні страждання — все це є у їхньому житті. От тільки навряд чи вони можуть поскаржитися на це. А тим паче — змінити ситуацію.

У середині червня представники омбудсмена перевірили психіатричну лікарню в селі Городище Шепетівського району. І знайшли там двох осіб, які утримувались у закладі незаконно, тобто силою, в порушення закону.

Щодо одного, то ще у березні суд ухвалив рішення про відмову в утриманні його в психіатричному закладі. Та й через кілька місяців комісія виявила його у психлікарні. Мало того, пацієнт продовжував отримувати лікування. Іншому не пощастило ще більше. Ухвалу щодо припинення примусових заходів медичного характеру суд виніс ще рік тому. Сам же пацієнт усвідомленої згоди на лікування не давав. Ба більше, під час спілкування з перевіряльниками наполегливо просив, аби йому дали змогу залишити заклад. Але чомусь ніхто не дослухався ані до рішення суду, ані до бажання людини.

На цьому фоні інші порушення здаються, начебто, зовсім несуттєвими. Зокрема, як зазначено в звіті комісії, там не знайшли основні препарати для лікування судомних нападів, хоча у відділенні були пацієнти, яким вони необхідні. А палати без дверей, брудна і запрана постільна білизна, відсутній порошок для прання — все це стало нормою.

В обох випадках перевіряльники пообіцяли передати дані моніторингу як обласній владі, так і правоохоронним органам. Аби ті побачили і почули, що відбувається за зачиненими дверима цих установ.

І там, де добре, не все так добре

Захисники прав людини перевірили на Хмельниччині ще один заклад Лонковецький будинок-інтернат для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю. Якщо глянути побіжно — все видається добре і благопристойно: ніхто із мешканців не поскаржився на персонал чи погане життя. Там і справді дотримуються санітарно-гігієнічних вимог, налагоджено контакт між працівниками закладу та підопічними. В кімнатах чисто і є телевізори.

Але придивитись пильніше — не так зручно і затишно, як мало б бути у рідному домі, де про тебе по-справжньому піклуються. Приміром, щоб дістатися до туалету, візочники мають проїхати повз ванни або чекати до завершення гігієнічних процедур. Та й про санітарні стільці з відкидними ручками, старенькі, які не ходять, тут не чули, тому замість туалету використовують відра. Такі інтимні деталі, начебто, не для чужого ока. Але саме з них і складається життя цих людей.

А ще не всім вистачило ортопедичного взуття, окулярів, слухових апаратів тощо. Після ретельного медичного огляду з’ясувалося, що всі півсотні мешканців закладу потребують санації ротової порожнини, деякі —  протезування. Та в районному лікувально-профілактичному закладі відсутній лікар-стоматолог, який мав би лікувати безплатно.

Хтось зауважить, та одинокі старенькі десь у селі живуть у значно гірших умовах. І ніхто не купує їм окуляри, нове взуття, не лікує і навіть не дивиться на них. Це справді так. Але хіба це може бути нормою? Чому рівняємось на гірші зразки? Невже можемо дуже ретельно доглядати, готувати їжу, прибирати, сидіти цілими днями і розважати бабусь і дідусів з усієї Європи, але не своїх?

За багато років, коли тисячі українок працювали доглядальницями, вже можна було набратися досвіду. Тепер важливо, щоб і в суспільстві прокинулося бажання, аби українським стареньким, хворим, немічним та одиноким жилося не гірше. Щоб їхнє життя побачив не тільки омбудсмен, а й всі ми.

Фото Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.