Я думала, що втратила його — бабусин шкільний атестат. Аж ні, таки зберігся!.. Напівзотлілий від прожитих літ, благенький аркуш державного паперу, що «видано Нещерет Степаниді Іванівні, 1921 року народження...» рівно за рік до війни. А на фото — смаглява сільська дівчина. Чорні стріли брів, упертий обрис губ, дві тоненькі кіски і зовсім дорослі очі...

Її родину, звісно, розкуркулили. Пішов до колгоспу батько Іван, який дивом уцілів. Мовчки стискав зуби, проїжджаючи підводою повз свій колишній ставок і млин. Мовчки міряв важкими кроками вже не свою землю. Треба було жити. Але як? Пішли у безвість статки, міць, господарство, доньчині посаги.

Старша донька Настя, переживши всіх, навіть 90-літньою бабою згадувала ясно свої коралі й дорогі сап’янові чобітки та як витанцьовувала в них замолоду на Покрову, полонячи парубочі буйні серця... Молодшою була Ольга. А Степанида — посерединці.

Стьопа стала вчителькою. Математику завжди любила. А діти любили її. Ні, навіть обожнювали: часто не відпускали з уроку на перерву, обліплювали, як сарана, тулилися, самі журнал класний носили, аби лишень Степанида Іванівна ще щось цікаве розповіла!..

Народила своїх сімох квіточок. Першу поховала. Шістьох виплекала. Про їхні складні долі так і не дізналася, бо сама відійшла рано...

Але все те було ще далеко — пішки не дійти. Хіба рік за роком. А вже за рік — війна. Німці, як до хутора прийшли, то не абикуди, а в Іванову хату: доладна хата в колишнього куркуля була. І доньки розумні. Особливо чорноока Степанида, що добре знала німецьку.

Один із офіцерів (порядний був) пожалів її, попередив про майбутню відправку до Німеччини. Того ж вечора в клуні, де жили, зібрали родинну раду: як Стьопу врятувати? Вихід був один — просто зараз видати заміж! За кого? Та хоч... за Федосія Кочергу! Дарма, що молодший. Хлопець скромний, не ледацюга, а війна — скора дружка — треба, то треба. Так і побралися. А де молодо, там і в’юнко. Густим хмелем зав’юнилося несподіване кохання. Як було заходиться Стьопа після городу в садку митися, то Федосій до хати її на руках несе — аби ніжками землі не торкалася.

Отут би й залишитися навічно — в коханні... Але попереду були його фронт і її чекання, роки колгоспної праці, сотні кілометрів сходжених доріг до школи у сусідньому селі, хвороби і крихка надія, що хоч діти виб’ються в люди... Позаду ж лише цей стриманий аркуш державного паперу — шкільний атестат, що «видано Нещерет Степаниді Іванівні, 1921 року народження...» рівно за рік до війни.

Чернігівська область.

Фото автора.