Михайлові птахи

Олег ШВЕРНЕНКО

8 серпня 2019 171

Про вчителя Михайла Єрофійовича Жаруна з Кіровоградщини.

Із майстром Михайлом Жаруном (на знімку) випало познайомитися на виставці робіт умільців-аматорів, що відбувалася в дендропарку Кропивницького. Купив у нього дерев’яного птаха і повісив при вході в квартиру — на щастя. Майстер сказав, що з цим птахом пов’язана традиція, яка походить зі Скандинавії, не чужа для прибалтів і російського Помор’я. Та й для карпатської України також. Птах обертається під впливом повітря або пару (бо його часто підвішували над самоваром), і, кажуть, коли в дім заходить людина з поганою енергетикою, він вбирає в себе негатив. До людини злої завжди повертається хвостом, а до того, хто має добру вдачу, — дзьобом. Норвезькою пташка щастя називається likkefugl — ліккефюль. Тепер і наш домашній оберіг так зветься.

Тонни заготовок, сотні працьовитих рук...

У майстерні Володимирівської ЗШ I—III ступенів Кропивницького району, де Михайло Жарун викладає трудове навчання, яскравих дерев’яних птахів — як міських голубів біля фонтанів. У компанії «пернатих родичів» — голубів із тонкої фанери, на вигляд просто невагомих — вони ширяють над партами й полицями класної кімнати. Кожен виріб має свій розпис, свою історію і дату «народження».

Серед готових виробів багато й інших красивих та корисних речей: сірничниці (різьблені коробочки для сірників), сільнички, стільнички (кухонні обробні дошки), шкатулки, тріскачки (відганяти злих духів), підставки для ложок і виделок тощо, самі ложки, що так і просяться в макітру з варениками...

За 44 роки викладання вчитель вищої категорії, старший учитель, відмінник освіти України Михайло Жарун потримав у своїх руках тонни й кілометри деревини — липи, горіха, черешні, сосни та акації. Тисячі заготовок. Сотні разів устиг вирізати з розумного полінця доброго Піноккіо, а ще навчив це робити не одну пару малих майстровитих рук.

«Буває, що людину довго і вчити не треба, слід лише скеровувати, — розповідає про своїх вихованців учитель. — Таким був, наприклад, випускник Євген Пашанов, який вирізав сюжетні картини (одна з них, «Козак Мамай», іще довго прикрашатиме школу) і був готовий працювати вдень і вночі. Дуже вправно різьбила Наталя Токаренко, котра перемогла на всеукраїнській олімпіаді».

...Щоб виріб вважався вдалим та закінченим, автор-школяр має подати його на суд загалу із текстовим тематичним супроводом. У цій справі школярам завше допомагає вчителька зарубіжної літератури (вона ж — дружина Михайла Єрофійовича) Валентина Федорівна Жарун. Приміром, учень, котрий виготовив мініатюрного млинка, представив його такими рядками:

Млинок, на перший погляд, прозаїчний,

Та функцію виконує незвичну.

Поки збирав я інструменти і картки,

То уявляв я Дон Кіхота вітряки...

Ми, українці, теж пишаємось собою,

Млини в нас обертаються водою.

А мій млинок слід ручкою крутити,

Тож трішки довелося помудрити...

Вітряк власної долі

Щоб правильно налаштувати вітряк власної долі, Михайлові Жаруну довелося трохи побачити світу. Закінчив Олександрійське педучилище на Кіровоградщині. Потім була служба в московському військовому окрузі. Далі — офіцерські курси. Пізніше працював учителем із початкової військової підготовки неподалік Улан-Батора...

«Там було дві школи: російська й монгольська. Трудове навчання в моїй школі викладав земляк із Полтави, — розповів Михайло Єрофійович. — У нього я багато чого навчився. Щотижня цей чоловік обходив підприємства (в містечку працювали переважно буровугільні шахти та розрізи) й набирав замовлення. Як зараз пам’ятаю, школярі могли виготовити більше сотні різних корисних предметів, переважно підсобних інструментів. Підприємства забезпечували шкільну майстерню матеріалами, створювали умови для роботи. Я дивився на це і розумів — дітей треба завантажувати на уроках, а не з байдужістю спостерігати, як збігають чергові 45 хвилин. Крім того, молоді люди повинні бачити, що їхня праця важлива і вона комусь потрібна».

Чародії

Ще торік Михайло Жарун був директором школи (загалом керував 20 років), а сьогодні він — господар одного з найбільш відвідуваних школярами кабінетів — трудового навчання, який базується аж у трьох кімнатах плюс має в своєму розпорядженні кілька метрів коридору.

Там настільки цікаво, що деякі школярі навіть під час літніх канікул просять дати їм у руки різця. Завтрашні ж семикласники Максим Лось і Богдан Кощавський (на знімку) вчаться наносити на дерево візерунки.