Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Соціальна несправедливість, нехтування Конституцією та законами, зловживання владою, тотальна корупція, безкарні порушення прав і свобод людини і громадянина, на жаль, стали нормою нашого життя. Такий стан справ в Україні залежить від багатьох факторів, насамперед, неефективного управління суспільством з боку держави та органів місцевого самоврядування, відсутності реальних реформ у різних сферах життя суспільства. Про них звітують у вищих і нижчих ешелонах влади, та люди на собі їх не відчувають, із кожним днем відбувається зубожіння мас. Наші громадяни стали одними з найбідніших не лише на пострадянському просторі та Європі, а й у світі.

У пошуках кращої долі українці вимушені працевлаштовуватися за кордоном, сприяючи розвитку економіки інших держав, а не власної країни. Серед них не тільки некваліфіковані працівники, а й висококласні спеціалісти з вищою освітою, які залишають Україну через збройний конфлікт на її території, через те, що в ній зруйнована економіка, розвалені великі, середні й навіть дрібні підприємства промисловості, сільського господарства, інших галузей. За даними Державної прикордонної служби України, з часу минулого перепису населення (2001 рік) поїхали і не повернулися до України 6,3 млн осіб. Наші громадяни працевлаштовуються в Польщі, Італії, Португалії, Німеччині, Ізраїлі, Фінляндії, США та інших державах.

Неможливість працевлаштування (чим порушується конституційне право кожної працездатної людини на працю), низький рівень і несвоєчасна оплата праці, грубі порушення прав і свобод громадян, військові дії на території окремих регіонів країни, розквіт корупції та інших злочинів — це далеко не всі причини, які змушують українців масово мігрувати тимчасово на заробітки або на постійне проживання за кордон.

До цього також призводить і та обставина, що попри економічну стагнацію в країні позначилися різкі відмінності в оплаті праці від найнижчих до найвищих, можна сказати, «захмарних». Якщо мінімальна заробітна плата в Україні у 2019 році становить 4 тис. 173 грн, то максимальна — 300 тисяч гривень і більше. Такий суттєвий розрив аж ніяк не відповідає моральним, соціальним, правовим та іншим критеріям соціальної і правової держави, до якої держава відповідно до положень статті 1 Конституції України має рухатися.

При цьому розмір мінімальної зарплати, враховуючи високі тарифи, вартість житла, ціни на продовольчі та промислові товари, лікування та інші потреби і послуги, не дає можливості реалізувати положення статті 48 Конституції України про право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Попри те, що стаття 49 Конституції зобов’язує державу створити умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, яке здійснюється у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та надається безоплатно, на практиці цей обов’язок не виконується.

Про достатній життєвий рівень більшість громадян тільки мріє, ледь зводячи кінці з кінцями, про що можновладці неодноразово висловлювалися самі, особливо напередодні виборів, виступаючи у Верховній Раді України та на засіданнях уряду. На це звертають увагу міжнародні організації, засоби масової інформації. Так, за даними Світового банку, рівень бідності в Україні за останні п’ять років зріс на 10%; за межею бідності нині перебувають 25% населення. У 2014 році цей показник становив 15%. А за даними ООН, за межею бідності живуть більше 80% українців. В основі цього лежить рівень заробітної плати і пенсій більшості населення країни.

Виходячи з принципу соціальної справедливості, Конституція надає рівні умови для розвитку кожної особистості, можливості застосування нею своїх здібностей на власну і суспільну користь. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі злагоди і єдності суспільства.

На жаль, реальна практика свідчить про інше. Так, зокрема, стаття 53 Конституції України встановлює, що кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Та через економічний стан держави ця норма не виконується, і більшість людей це може зрозуміти. Проте чи можна погодитися з тим, що значну частину талановитої молоді, особливо сільської, штучно усунуто державою від можливості реалізації права на вищу освіту, оскільки батьки не мають реальної змоги оплатити їхнє навчання на контрактній основі через те, що або не мають можливості працювати, або не мають такої зарплати, яка б забезпечила навчання їхніх дітей у вишах. ВНЗ через їх недофінансування перебувають в останні роки у складній ситуації.

У контексті розбудови соціальної держави не можна не звернути увагу й на такий момент, як встановлення грошової застави для зайняття державних посад. Чи не є штучною перепоною для незаможних людей, які мають високий рівень професійної підготовки, гідні для зайняття високої посади Президента України людські та громадянські якості, визначення грошової застави для кандидатів у розмірі 2,5 млн грн. Натомість Комітет виборців України в майбутньому пропонує збільшити розмір такої застави до 10 млн грн. Те саме стосується і застави для кандидатів у народні депутати України, які повинні внести до їх реєстрації заставу в розмірі 41 тис. 730 грн. Далеко не кожен може знайти такі кошти, аби стати народним депутатом.

Приклад із грошовою заставою свідчить про правову недосконалість забезпечення виборчих і трудових прав громадян. Адже конституційні норми не зобов’язують визначати майновий стан і внесення грошової застави при обранні на посаду Президента України чи народного депутата України. Зокрема, стаття 21 Конституції України встановлює, що всі люди вільні й рівні у своїй гідності та правах. Конституційні права і свободи відповідно до статті 22 гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Нарешті, стаття 24 приписує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень, у тому числі за ознаками майнового стану. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, вільно обиратися і бути обраними до органів державної влади (ст. 38). Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмеженими, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64). Як випливає із змісту ст. 76, майновий стан громадянина не є підставою для обмеження бути обраним народним депутатом України. Як свідчить зміст наведених норм Конституції, існує потреба у додатковому правовому обгрунтуванні внесення грошової застави для участі у виборах глави держави та народних депутатів України.

Основоположним принципом соціальної держави є принцип соціальної справедливості. Як він втілюється в Україні, яскраво свідчить хибна практика визначення рівня заробітної плати для різних категорій населення і той розрив між найнижчим і найвищим рівнями, який можна назвати неприпустимим із точки зору не те що справедливості, а навіть національної безпеки України.

Вищому керівництву держави слід також звернути увагу на те, що в зв’язку з бідністю значної кількості людей країна поступово вимирає. Рівень смертності в Україні перевищує показник народжуваності. За останніми даними Держстату кількість населення України станом на 1 грудня 2018 року становить 42 млн 177,6 тис. осіб. Однією з причин цієї ситуації безперечно є низький рівень заробітних плат, пенсійного забезпечення та недостатня медична допомога.

Водночас статки багатих постійно збільшуються, і швидкими темпами. Як пишуть ЗМІ, задекларовані статки екс-президента України П. Порошенка за 2018-й зросли у 82 рази. Взагалі статки 100 найбагатших громадян України зростають у 12 разів швидше за ВВП країни, їм належить власності на 37,5 млрд доларів. Це половина державного боргу України. Звичайно, у цих статках багатих подекуди віддзеркалюються і корупційні доходи, джерела яких вони часто не можуть пояснити. Щодо окремих із них у судах та органах слідства були заведені кримінальні справи.

У цій ситуації свою не кращу роль відіграв Конституційний Суд України, який розглянув справу за поданнями Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 65 народних депутатів України про відповідність Конституції України (конституційність) положень окремих статей антикорупційних законів і визнав їх такими, що втрачають свою чинність. Це практично була своєрідна амністія для тих, хто незаконним шляхом збагатився і не міг довести законність набутих статків, оскільки розгляд справ у судах та розслідування цих справ було припинено.

Слід сказати, що Конституційний Суд України неодноразово показував себе «неконституційно». Згадуються його рішення про можливість «третього строку» для Президента України, про розширення у неконституційний спосіб повноважень Президента України за рахунок повноважень парламенту і уряду, повернувши дію Конституції в редакції 1996 року. З цього приводу проти окремих суддів були порушені навіть кримінальні справи.

А між тим судді Конституційного Суду України належать до категорії тих, хто отримує одні з найбільших за розміром зарплат (понад 300 тис. грн). На мою думку, це занадто, тим більше при не завжди високому рівні діяльності цього суду. Та, як виявляється, і цього замало. У Верховній Раді на розгляді є законопроект, яким передбачена заробітна плата судді у розмірі 384 тис. грн, а голови суду — 420 тис. грн. Чи не забагато?

Високі нині зарплати й у Верховному Суді — до 300 тис. грн (до складу ВС, до речі, потрапили і особи з досить сумнівною репутацією, яких не рекомендувала Громадська рада доброчесності). Також занадто високі зарплати у членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та членів Вищої ради правосуддя — майже 200 тис. грн. Натомість із 1 січня 2019 року передбачалося, проте тимчасово припинено, значне підвищення заробітної плати суддям місцевих, апеляційних і спеціалізованих судів.

Є чимало інших прикладів необґрунтовано високих зарплат. Нещодавно Прем’єр-міністр В. Гройсман назвав рівень зарплат і преміальних керівництва «Нафтогазу» «вакханалією» та анонсував намір щодо їх зменшення.

На наш погляд, призначення високих зарплат у державних структурах, враховуючи, що Україна — одна з найбідніших держав у Європі та світі, є не просто сумнівним, а неприпустимим із точки зору соціальної справедливості, моралі та права. Ті, хто призначає, обстоює і отримує високі зарплати, їх високий розмір вважають цілком нормальним, оскільки високі зарплати, на їхню думку, знімають потребу в отриманні хабарів. Але практика свідчить про інше: немало осіб, які обіймали і досі обіймають високі посади та отримують немалі зарплати, не гребують і корупційними діяннями, отриманням хабарів. Прикладів цього немало (цим грішать окремі народні депутати, працівники урядових структур, суду і прокуратури, поліції, фіскальних і податкових служб тощо). Як виявляється, надміру високі зарплати, на жаль, не забезпечують гідну і чесну поведінку тих, хто їх отримує.

Високі зарплати часто — це своєрідний хабар, але вже від можновладців тим, кому вони призначають високу зарплату. Цим самим держава нібито не довіряє працівникові, немовби наперед підозрюючи його в тому, що він уже схильний до отримання хабара і здійснення інших корупційних дій. А це певна «аморальність» позиції держави, не кажучи вже про соціальну справедливість та її правове забезпечення.

Обійняти високу посаду в державі насамперед — це справа честі й гідності людини, яка є справжнім громадянином і патріотом своєї країни і держави та має високі професіональні й особисті якості, високий рівень правової культури. Така особа повинна, безперечно, мати достойну зарплату відповідно до займаної посади, складності професійної діяльності та відповідальності. Водночас високі зарплати окремих діячів на тлі подальшого збіднення суспільства можуть стати причиною загострення протиріч і виникнення соціальних конфліктів. У тих умовах, у яких перебуває наша держава та суспільство, це неприпустимо.

Вирішенню проблем розбудови соціальної держави має сприяти здійснення правової реформи на основі Конституції України та відповідно до потреб суспільства й держави. Недосконалість нашого законодавства в усіх сферах життя людей, діяльності державних органів обумовлює необхідність глибокого вивчення і аналізу його стану, якості правового регулювання суспільних відносин, вирішення питань соціально-економічного, культурного розвитку, врахування потреб міжнародного співробітництва. Необхідна наукова Концепція розвитку законодавства України на 2019—2024 роки та на її основі розробка відповідної державної програми. До цієї роботи мають бути залучені відповідні органи державної влади і самоврядування, науково-дослідні установи, відомі в цій сфері діяльності вчені та практики.

Проблеми, порушені в цій публікації, не надумані, вони торкаються долі кожної людини, держави і країни. Від їх правильного вирішення залежить наше майбутнє і майбутнє України як соціальної правової держави.

Віталій ОПРИШКО,

доктор юридичних наук,

професор,

член-кореспондент НАН України.