Сьогодні 2002-й день війни з Росією. Про це навряд чи згадають у російських ЗМІ, як навряд чи й пом’януть понад 50 тисяч росіян, доставлених з України «вантажем-200» за п’ять років війни. Горить Сибір, вибухають склади, радіаційні катастрофи... — серпень розігріває Росію. Країну, яка багато століть не може повернутися з чужої війни. Але колись це зробить. Адже цього хочуть і вже багато росіян, яким соромно за агресію Москви і які розігрівають площі великих міст своєю громадянською позицією й вірою в мирне завтра.
Олександра Орлова (Санкт-Петербург, художник):
— Я не стежила за політикою в Україні й за російською політикою стосовно України до 2014 року. І була вражена, коли почалася війна в Україні.
Я не одразу змогла щось робити. У 2015-му долучилася до координаційної групи антивоєнної виставки під назвою «Не Мир», в якій брали участь і росіяни, і українці. Я допомагала координувати виставки в Москві й Києві у 2016 році. До Києва мені було дуже важко їхати, хоча я намагалася не сприймати брехливу інформацію від російських ЗМІ, що створюють атмосферу страху, стверджують, що українці тепер ворожі росіянам. Враження від відвідування Києва показало, наскільки такі відомості дезінформують навіть тих, хто намагається не вірити. Я зустріла людей, що надихнули на перетворення суспільства через підтримку низових ініціатив, децентралізації. Відтоді я не раз приїжджала в Україну, брала участь у діалогових зустрічах, молодіжних обмінах, торік волонтерила на спорудженні дитячого майданчика в Луганській області. Я бачу велику цінність у тому, щоб росіяни й українці зустрічалися, вислуховували одне одного, щоб спілкування не переривалося. Втрачаючи контакт одне з одним, ми забуваємо, що ми люди, а починаємо вірити найбезглуздішим чуткам.
Мене запитували знайомі в Україні: ти проти війни, і, очевидно, у вас багато тих, хто проти, чому тоді про вас так мало чути? Я здивувалася, мені здавалося, що стільки громадських активістів і художників виступали проти війни... Вирішила тоді зібрати інформацію хоча б про антивоєнні художні перформанси, зроблені російськими художниками з 2014 року. Я зібрала відомості про понад 30 акцій і перформансів. Моя робота опублікована в статті у збірнику Луганського університету імені Тараса Шевченка, який нині розташовується у Старобільську. Вдається зробити так небагато. Але хочеться робити, щоб стверджувати можливість кращого рішення, ніж агресія і взаємна ненависть.
Вадим Казак (Петербург, політичний активіст):
— Я сприймаю конфлікт між Україною та Росією як величезну трагедію і біль. Ті, хто посварив два братні народи, горітимуть у пеклі. Головна провина — на Путіні! Він зробив так, що одурманені російські люди повірили, що сталося благо, тоді як коїлося велике злодіяння. Я знаю, що багато українців за це нас щиро ненавидять. А я все одно люблю жителів України і мрію про той час, коли ми знову простягнемо одне одному руки. І вірю, що це рано чи пізно станеться. Мир вам, брати!
Тетяна Шиповська (Москва, релігієзнавець, філософ, астролог, космоенергет):
— Дорогі українці! Довго думала, як написати вам так, щоб було правильно і чесно, щоб ви не запідозрили мене в нещирості. Хоч би там як було, писатиму про те, що наболіло і про що не можу не сказати.
Насправді я належу до тієї меншості людей, які, як я, ненавидять свою батьківщину. Ненавиджу її теперішню. Росія обнагліла! Ми живемо в окупації. В окупації, організованій злочинним угрупованням. Яке грабує країну нещадно й цинічно. А народ тримає в пропагандистському сні, неіснуючій реальності. Це озу захищають величезна кількість поліції, ЗМОПу та росгвардія. Але це не все. У них ще є армія, впс і військово-морський флот. Це мілітаристська країна. Їм мало боротися із власним народом. Така кількість людей у формі вже сама по собі припускає, що вони будуть задіяні. Інакше навіщо Путіну стільки? І ми бачили агресивні дії Росії в Грузії, Осетії, Україні, Сирії. Я впевнена, що вона на цьому не зупиниться.
Я дуже співпереживаю Україні. Крим був окупований путінською армією. Усі голосування сфальсифіковано. Російська влада на чолі із ВВП не могла дати Україні спокій. Відірвати хоч скільки можливо від чужих територій, не налагодивши життя у своїй країні. Навіщо йому, йому нецікаво робити людей щасливими. Його імперським апетитам цікаво нести нещастя, руйнування й жорстокість людям.
Я пишаюся вашими стійкістю й непохитністю. Українцям удалося вирватися з лабетів цього монстра — СРСР. І я впевнена, що у вас усе вийде. Тому що волелюбність українців обумовлена історично. Вам було важко, завжди важко. Завжди від Росії йшла загроза втрати свободи й самоідентифікації.
Я дуже рада, що українці змогли створити окрему автокефальну українську церкву. Це важливий історичний етап у житті країни. Гнати в шию РПЦ МП! Я точно знаю, що практично всі приходи московської патріархії за кордоном є філіями російської військової розвідки й ФСБ. І не треба бути розумником, щоб утямити, що так само відбувається й на території України. Я сама тривалий час перебувала в лоні російської церкви, але вона змінилася, стала обслуговувати інтереси номенклатури. І я змушена була піти звідти.
Ніколи в Росії її жителі не жили вільно й гідно. Завжди ця країна пригнічувала волелюбність і незалежність як особистості, так і народностей, що живуть на її території. Візьміть хоча б усю історію російської держави.
Я тут задихаюся, я не можу назвати Росію — моя країна. Я називаю її «ця країна». Тому що моя країна — це батьківщина, це як мати. Але ця країна завжди була впродовж усієї її історії В’язницею Народів. Тепер ми її бачимо з часів совка й загальним концтабором для власного народу. Жодна країна у світі, крім тоталітарних режимів, не бореться із власним народом такими наджорстокими методами.
Українці! Ви молодці, ви розбудовуєтеся. А ми гаснемо. Ваша свобода — це головне, Україна — ваш дім! Бережіть Україну! Не давайте Росії нав’язувати вам свою політику. Нас у Росії, вільних людей, занадто мало. Але все одно цей злочинний режим колись упаде, я вірю: ми ще станемо друзями. Я сподіваюся.
Марина Антонова (Кіровська область, інженер-проектувальник):
— Я дуже люблю Україну і народ України! Востаннє була в Україні дуже-дуже давно... Але в Києві мешкають мої рідні: брат двоюрідний з родиною, тітка, яких я дуже люблю і дуже давно вже не бачила... А про війну... Я навіть у найкошмарнішому сні не можу уявити із двох різних воюючих сторін моїх синів і сина мого брата... Що тут ще можна сказати?
Олена Мир (Москва, адміністратор салону краси):
— Трупін мені не президент, а злочинець і злодій.
Крим — це Україна.
РПЦ — не церква, а філія Луб’янки й гундяївський бізнес.
Рускій мір — це війна.
9 травня — не свято, а день сліз і великої скорботи.
Сталін — тиран і вбивця!
Найбільше Путін жалкує про розпад СРСР, а по монастирях завжди тягається перед війнами. І от коли вбивали чеченців, ми мовчали. Коли впродовж останніх п’яти років убиваємо українців, ми мовчимо. Коли в окупованому Криму вбивають і саджають кримських татар, ми теж мовчимо. А канібалізм у нас теж дуже давно розквітає, і теж усі мовчать. Я не вас, друзі мої, маю на увазі, а основну більшість нашої недокраїни. Тут давно кожен сам за себе й усім на всіх глибоко наплювати!
Дуже хочу, щоб моя улюблена Україна квітнула, щоб на цій землі панували мир і благополуччя! Щоб скинули олігархат. Усією душею переживаю за вас і люблю вас! Усе у вас буде добре, на відміну від нас...
Ніна Моісеєва (Москва—Тюмень, лаборант-мікробіолог):
— Про війну що скажеш — страшна річ. Днями стояли в пікеті із плакатом «Ні війні з Україною». З того, що читала в Інтернеті, зробила висновок, саме для себе, так... багато в чому, дуже багато в чому, на жаль, у цьому наша, тобто Росії, провина. І так, визнаю на собі відповідальність за це й не знаю, як припинити — от тільки на пікети ходити можу. Сама в Україні не бувала ще, але, може, якось приїду...
Альона Романова (Москва, художник):
— Моя любов до України бере початок у 2004 році, коли я приїхала до Києва під час першого Майдану. До цього Україна справляла враження сонної радянської провінції, де головною темою було «добре поїсти». А тоді на площі я зненацька побачила живий веселий (що дуже важливо) народ і водночас не схожий на росіян. Другий Майдан я провела, не відриваючись від комп’ютера, і карта України з падаючими пам’ятниками Леніну досі перед очима. Я сподівалася, що в Україні все тепер піде по-іншому і це допоможе нам у Росії зробити крок до свободи.
Ну а потім Крим, Донбас, Слов’янськ і Сенцов, котрий отримав 20 років таборів.
І все-таки мені здавалося, що з Україною мене особисто нічого не пов’язує, крім декількох друзів і загальної симпатії, але раптом усе змінилося: в 2016 році я практично випадково довідалася, де під час війни зник безвісти мій дід. Це виявився район Слов’янська—Лисичанська. До цього часу мені ці назви вже були добре знайомі. Москвою роз’їжджали машини з наклейками «Можем повторить» і справді повторювали, це було можливо тільки завдяки тій бетонній стіні брехні, яка оточила нашу й вашу історію. Тоді я стала збирати все, що можна, про ті місця і про той час і читати все розумне, що можна було знайти про Україну, тому що про «братній народ» я нічого не знала. Та й не я одна така. Дякую українським сайтам: тільки там я змогла знайти чесну інформацію, адже на російських як і раніше була суцільна пропаганда війни. Відтоді Україна — частина моєї особистої історії.
Нині, у 2019-му, після п’яти років війни, здається, що історія буксує і ми всі — заручники путінської влади, але це пояснює не все. Якщо ви (і ми) — заручники, то радянського міфу. Але Україні все-таки легше, вона не хворіє імперською дурною хворобою. За ці п’ять років у вас відбулися дуже важливі зміни — нарешті з’явилися українська мова й самосвідомість і гiднiсть. І Бог вам у поміч на цьому шляху. Я за вас!
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
