Родина Степана Пушика. 2010 рік.
Степан Пушик із дружиною Ганною в молодості.
Фото з архіву родини Пушиків.
На спогад про Степана Пушика, на шану тим, хто був із ним поруч та надихав
«Люди-люди,
я для вас
Власне серце
виспівав».
Реліквії
«Господь Бог мав би подарувати мені зверх шістдесяти років ще п’ятнадцять». Так у своєму щоденнику ще 1994-го, на своє 50-ліття, написав, ніби прорік, Степан Пушик. Не дожив до 75-ліття дещицю.
Їх, тих щоденників, у митця від 1970 року набралося 315 великоформатних рукописних зошитів на 200 листків. Десь ледь не світовий рекорд. Це лише частина творчого спадку невгамовного літератора, життя якого обірвалося торік 14 серпня.
Овдовіла дружина Ганна зосталася сам-на-сам із тими скарбами. У них — їхнє зі Степаном життя, сімейні радощі й турботи, суспільні процеси та буремні події, творчі зустрічі та емоції. Багата епістолярна спадщина — чотири ящики листів. Зокрема переписка із дружиною — як навчався в Москві та під час депутатства, службове листування. Рукописи віршів, легенд. Приповідки, тисячі невиданих коломийок. Недописаний роман.
Вартові творчості
«Ми познайомилися 1968 року на танцях. Я — студентка Івано-Франківського інституту нафти і газу. Степан після демобілізації з армії — кореспондент обласної газети «Прикарпатська правда». Після вечора зголосився провести додому», — пригадує ті романтичні часи Ганна Миколаївна.
Одружилися 1971-го, через два роки народився син Тарас. Ганна працювала економістом «Облкниготоргу» (до речі — 37 років на одному робочому місці). Подружжя мало вже власну квартиру. Бог ощасливив ще й донечкою Лесею. Діти змалечку знали, що для тата творчість — понад усе. Закривався у своєму кабінеті, вголос римував, і ніхто не гадав порушувати той процес. Дружина стояла коло дверей, як вартовий його спокою. Зрештою, ще до одруження попереджав кохану, що вічною її суперницею буде література. Не раз бувало, що зривався серед ночі й писав.
Дружина була першим слухачем і критиком його творів. Музою, якій присвятив вірші. А ще — секретарем. Набирала на друкарській машинці чоловікові твори, вичитувала. Допомагала з німецькою, коли навчався заочно в Московському літературному інституті. Перейшов тоді вже на «вільні хліби» — головою Клубу творчої інтелігенції, щоб зосередитися на своїх творах.
І щодня вів записи в щоденнику. «Для мене не було якимось відкриттям чи таємницею, коли після смерті Степана занурилася в ці писання. Адже своїми враженнями завжди ділився», — стверджує пані Ганна.
Пушик змалечку дописував до шкільної стінгазети, друкувався в місцевій періодиці. Платили гонорари, й ті кілька карбованців були справжнім скарбом для хлопця з багатодітної сім’ї.
Великий поштовх дав літературний інститут. Викладач Дементьєв порадив «іти в народ і записувати фольклор». Так Степан Пушик познайомився з мешканкою Богородчанського району Євдокією Юрчак. Майже неграмотна 70-річна жінка переповіла допитливому літератору-початківцю сотні пісень, казок та легенд. Так вийшла Пушикова книжка «Страж-гора».
Непомітну на загал, але копітку технічну роботу виконувала дружина Ганна: переносила на папір магнітофонні записи тих оповідок. Із придбанням портативної друкарської машинки стало легше. Стала на прохання чоловіка передруковувати його щоденники. Коли спромоглися на перший комп’ютер — то вже не мала спокою.
Кінець 80-х минулого століття — буремні роки падіння Союзу, і далі — становлення молодої Української держави. Степан Пушик не стояв осторонь цих процесів. Боровся словом. Ганна набирала все, що він писав. Редагував сам. Не щадив себе та нікого біля себе.
Важко, але цікаво
Ганна Пушик сама не вела щоденників і не писала віршів. Очевидно, дві творчі особистості не зжилися би. Була скоріше його тінню. Усе трималося на дружині — дитячі садки, перші й останні класи, музичні школи.
«Нелегко, та цікаво зі Степаном жилося. Я була в юності секретарем комсомольської організації, а тут нове мислення завдяки йому відкрилося. Моє перевиховання ґрунтувалося на «Соборі» Олеся Гончара, творах Романа Іваничука, Романа Федоріва.
Чоловік брав мене на мистецькі події. Хоч характер мав сумбурний. Усі події переповідав. Якщо негативне щось, то в хаті буря. Важливо було вчасно змовчати, тут же відходив і заспокоювався», — оповідає Ганна Миколаївна.
Сімейний затишок письменник цінував. Пишався дітьми, онуками, які також наділені талантами. Син Тарас створив свій музичний гурт. Навіть посів друге місце на фестивалі «Червона Рута» в 1993 році. Тепер займається аранжуванням музики, склав кілька пісень на татові вірші. Якийсь час працював журналістом, як і дочка Леся. Вона за фахом філолог, займається рекламним бізнесом.
А ще пісень безмежне слово
«У хаті досі таке враження, що Степан живий. Це рятує. Наче постійно з ним. Оцифровую щоденники — це головна мета мого теперішнього життя. Перший том на 900 сторінок готовий, є макет, але далі справа не зрушилася, бо немає грошей на друк. Два інші томи вже набрані. І це охоплено лише 1988—1994 роки. Вичитувати допомагає письменниця Ольга Слоньовська. А друкувати нікому не можу доручити: Степан усе називав своїми іменами, писав немилосердно про політиків, графоманів. Був прямолінійним і різким. Не терпів фальші. Тепер якраз набираю 1996 рік. Усе, що тут, ми переживали разом. Не знаю, чи стане мені років, щоб усе віддрукувати. Степан наказував, як уже захворів, щоб жодного папірчика з хати не віддала», — оповідає пані Ганна.
Стоси газет і журналів, у яких писали про письменника, допомогла сканувати дочка Леся. Академік Володимир Качкан упорядкував. Видання «За престолом нації» якраз презентуватимуть невдовзі.
600 віршів зі щоденників або ж написаних десь на листках оцифрувала дружина. Письменниця Ольга Слоньовська готує двотомних. За день до смерті серед ночі з годину з нею говорив, давав якісь настанови: «Я геть не маю сил, ти мусиш відредагувати мою книжку». «Як я смію Пушика редагувати?» — у відповідь. Але то був його заповіт.
Сигнальний примірник уже є. Ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігор Цепенда, де Пушик був професором кафедри української літератури, пообіцяв допомогти з виданням. Готові й легенди, які фольклорист зібрав за все життя. Лише про Олексу Довбуша із 50. Чекає на видання ще книжка про рідне Пушикове село Вікторів Галицького району.
На все треба грошей. 50 тисяч гривень виділили з міського бюджету. Міська рада допомогла з пам’ятником як почесному громадянинові Івано-Франківська, встановила зірку на Алеї відомих франківців на вулиці Шевченка, а на фасаді будинку № 56 на цій самій вулиці, де жив Степан Пушик, відкрито анотаційну дошку.
Разом із головою обласної організації Спілки письменників України Світланою Бреславською гортаємо повне видання творів Степана Пушика в семи книгах. Перший том — з автографом митця.
Серпень, якраз яблучна пора. Ніби напророчив:
«...І не дзвони —
яблука червоні
За Дністром
віддзвонять по мені...»
Поховано письменника у рідному селі Вікторів на горі, яку вже означили Пушиковою. Ще 1985 року митець про неї писав:
«На тій горі —
дубів і вишень-цвіт,
Родини односельців,
ген — могили.
І видно звідти
широченний світ —
Якби мені два метри
тут вділили.
Аби я слухав вітру
дивний шум,
І Лукви спів,
і Луквиці, й Дністерця.
Я для живих
залишу радість й сум,
А сам спочину
в Галича під серцем».
Довідково
Степан Пушик — письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання (1990—1994 роки), заслужений діяч мистецтв України, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Це ще не всі регалії відомого прикарпатця.
До речі
А 13 серпня родина Пушиків поповнилася. У Тараса народився другий син. Через рік після того як відійшов у вічність Степан Пушик, серце якого перестало битися в ніч на 14 серпня.
П’ятий онук — продовження роду. Як символ поколінь.
Івано-Франківська область.
