Слава України

У центрі Києва, на Хрещатику, триває виставка, підготовлена Українським інститутом національної пам’яті, Центром досліджень визвольного руху, Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» та Галузевим державним архівом СБУ, — «Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛАГ». Один із її розділів — «Соловки. «Розстріляне відродження», розповідає про історію створення у 1923 р. на півночі Росії, далеких островах у Білому морі, одного з перших радянських концтаборів для «ворогів народу» — СЛОНу («Соловецкого лагеря особого назначения», з 1937-го СТОНу («Соловецкая тюрьма особого назначения»).

Тут одними з перших в’язнів були українські селяни, повстанці, отамани, вояки Армії УНР, духівники, наукова і творча інтелігенція. Радянська пропаганда називала СЛОН-СТОН санаторіями, де ворогів влади «успішно перевиховують», а пролетарський письменник Максим Горький у 1929 р. писав: «Необхідні такі табори, як Соловки». Більшість із в’язнів СЛОНу, пройшовши всі кола пекла — приниження, побиття, нелюдські катування, вже не повернулися додому. Виставка розповідає і про Соловецький етап, яким з острова на материк прибули 1111 «класово ворожих елементів», у тому числі й 298 українців, — їх усіх розстріляли в карельському урочищі Сандармох. Серед убитих капітаном НКВС Матвєєвим, росіянином із Новгорода з двокласною освітою, — цвіт нашої нації: режисер і теоретик театру Лесь Курбас, один із перших у Європі провісників екзистенціалізму, філософського напряму, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, Валер’ян Підмогильний, майстер сонетів, перекладач античної літератури і лідер неокласиків Микола Зеров, міністр освіти УНР Антін Крушельницький із двома синами. У чорній книзі Сандармоху й ім’я видатного географа та картографа, основоположника української соціально-економічної, політичної, етнографічної, фізичної і військової географії, геополітики й українознавства, академіка Степана Рудницького, який першим представив світу на географічних картах Україну як цілісну просторову одиницю.

«Навіть серед незалежних держав мало таких, що б могли зрівнятись із українською»

Сто п’ять років тому, у 1914-му, Степан Рудницький видав найголовнішу свою і в українській географії того періоду двотомну працю «Коротка географія України», в передмові до якої він писав: «Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч її ділять кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лучить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, що б могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю».

Майбутній академік народився у 1877 р. у Перемишлі, що тоді входив до складу Австро-Угорщини, нині — до Польщі. За життя київського князя Ярослава Мудрого Перемишль тримав його онук Ростислав Володимирович. У 1087-му тут закріпився його син — Рюрик Ростиславич, за якого місто перетворилося на центр самостійного Перемишльського князівства. Його унаслідував брат Рюрика — Володар Ростиславич, якому вдалося обстояти місто від зазіхань угорців і поляків. Щоб об’єднати всі володіння Ростиславичів у Перемишльській землі та Прикарпатті, Володимирко Володаревич 1141-го переніс свій стіл із Перемишля, який того року став столицею Галицького князівства.

Місце народження, як і сім’я, близьке оточення формують світосприйняття кожної людини — Степан Рудницький завжди ідентифікував себе українцем. Великий вплив на його становлення справив і майбутній голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, у якого той слухав лекції під час навчання на філософському факультеті у Львівському університеті. Так виникає глибоке зацікавлення історією, і Рудницький пише статті про козацтво і Хмельниччину. А ще Грушевський радить студенту вивчати астрономію, геологію та географію, і він з запалом береться за нові науки, а вже 1900 р., отримавши диплом і право викладати географію й історію українською, польською та німецькою мовами, видає монографію «Про сонце».

Степан Рудницький учителює у гімназіях Тернополя і Львова, здобуває нові знання в університетах Відня і Берліна, бере участь у польових експедиціях Інституту географії. Із 1904 р. він доктор філософії, із 1908-го — професор кафедри географії Львівського університету. Всі роки Рудницький плідно працює, розробляє теоретичні та методологічні основи географії — загалом він написав приблизно 70 монографій і статей із географії. Серед його головних праць — «Нинішня географія» (1905 р.), «Начерк географічної термінології» (1908 р.), «Коротка географія України» (1910—1914 рр.), «Україна: земля і народ» (1916 р.), «Україна — наш рідний край» (1917 р.), «Україна і великодержави» (1920 р.), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923 р.), «Основи землезнавства України» (1924 р., 1926 р.), «Основи геології й морфології Закарпаття» (1925 р., 1926 р.), «Завдання географічної науки на українських землях» (1927 р.). Степан Рудницький опрацював українську географічну термінологію — «Начерк географічної термінології», підготував низку праць на тему морфології — «Знадоби до морфології сточиства Дністра», «Тераси і долинкові ступені порожнистої ділянки Дністра».

У своїх працях учений визначав геополітичну роль України як єдиного етнокультурного простору з великим потенціалом і наголошував на необхідності створення Української Соборної Держави в українських етнічних межах. «Національна територія — це головна основа нації, на якій вона живе і розвивається», — писав географ. Він зазначав: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф».

У книжці «Огляд національної території України» (1923 р., Берлін) Рудницький подає чимало відомостей про українські етнічні землі. На думку дослідника, географічне положення нашої країни «є найважливішим природописним елементом у політичному житті України від найдавніших часів». Він поділяє українські землі на три групи: «центральні, пограничні та українські колонії в Євразії» і скрупульозно аналізує усі групи земель для обґрунтування етнічної території українців. Учений доходить висновку, що на мінімальному, або ж основному, просторі України, який становить 905 тисяч кілометрів, проживає 51,2 мільйона осіб, 36,6 млн із яких — українці.

Тільки національним державам належить будучина

Степан Рудницький одним із перших чітко визначив межу між Європою й Азією. Для того, щоб показати місце України на європейському просторі, він провів межу між двома континентами по східному схилу Уральських гір, річці Урал, Кумо-Маницькій западині, Азовському, Чорному і Середземному морях. Саме цей поділ взято за основу в усьому світі.

Учений визначає, що положення України у Південно-Східній Європі, на перетині шляхів із північної Європи до Причорномор’я і Передньої Азії, мало значний вплив на її історичний розвиток і формування території. Розглядаючи кордони України, її місце серед європейських держав, географ наголошує на їх високій комунікаційній функції. Сусідство з багатьма державам, рівнинна поверхня, легка прохідність кордонів, на його думку, сприятиме розвитку зовнішньоторговельних відносин України, водночас він зазначає, що жодна з держав, які панували на українських теренах, не переймалася її розвитком, а всі дбали про розширення своїх меж за рахунок чужих територій.

Як писав Степан Рудницький, українська національна держава має формуватися у контексті геополітичних зв’язків з іншими державами і народами — найперше Німеччини, Росії і Польщі. Дослідник показує історичне тяжіння українського народу до чорноморського та балтійського регіонів, і в інтересах нашої держави треба відродити цей стан.

Вчений-географ вважав, що відсутність власної держави робить націю беззахисною перед соціально-економічними, політичними й інтелектуальними викликами, що свідомість підневільної нації уражена комплексом меншовартості та неповноцінності. Він писав: «При таких спотворених умовах гідний і чесний представник українського народу не має перспектив для свого розвитку і повинен зникати, в той час як мерзенний і ганебний окупант без докору і каяття множиться і розширює свій ареал. Річ у тому, що деспотія і демократія існують у різних вимірах, і те, що є сутністю першої, неприйнятне для другої. Вільний народ має свою національну школу, і вона виховує патріотів свого краю, творить духовну й матеріальну основу їхнього гаразду. У народу-раба є чужа школа, яка не сприяє його духовному розвиткові».

Стаття Степана Рудницького «Чому ми хочемо самостійної України?» містить аналіз геополітичних факторів — розташування України відносно центрів політичної сили, шляхів сполучення, природних багатств. У цій праці географ пише про своє бачення України як демократичної країни із сильним урядовим центром і самоврядними громадами. Він пише, що тільки незалежні держави можуть досягти високого рівня розвитку і тільки цивілізовані відносини між державами є запорукою миру й безпеки, прогресу світової цивілізації. Тому вільна, незалежна і демократична Україна — це не лише внутрішня справа українського народу, а й сусідніх держав, для яких «Україна буде найбільшою підпорою».

Своїми географічними працями про Україну Степан Рудницький ще на початку XX ст. був відомий в усій Європі — його видавали у Відні, Берліні, Парижі, Будапешті, Бухаресті, Берні.

Перебуваючи на позиціях української національної державності, що має формуватися у зв’язках з іншими державами Європи, Степан Рудницький став одним із фундаторів українознавства, спрямованого на навчання і виховання особистості з громадянською самосвідомістю, яке розумів як шлях до пізнання і самотворення українства. Втрату державності та незалежності на певних етапах розвитку українцями географ пояснював слабкістю загальної освіти інтелігенції та відсутністю у неї здорової національної свідомості. Даючи визначення самостійного народу, або нації, дослідник наголошував, що це частина людства, котра має лише їй притаманні і неповторні «питоменні прикмети», що об’єднує усіх індивідуумів в одну своєрідну цілісність — це расова належність (антропологічна відмінність), окрема мова з літературою і наукою, історичні традиції, своєрідна культура та суцільна територія як передумова і основа національної держави.

— Особлива заслуга Степана Рудницького у тому, що він започаткував в українській географії картографічний напрям, — каже доктор географічних наук, відомий сучасний картограф Ростислав Сосса.

Розробляти мапи українською він почав на зорі минулого століття у Львові, продовжив в еміграції у Відні та в радянській Україні. 1910 р. вийшла друком перша частина книги С. Рудницького «Коротка географія України. Фізична географія», єдиною картою-додатком до якої була «Географічна карта земель, де живуть Українці» Володимира Ґериновича. Перша Етнографічна (етнічна) карта, розроблена нашим співвітчизником, видана у 1914 р. у Відні під назвою «Ethnographische Ubersichtkarte der Ukraina». В перекладі на українську мову: «Етнографічна оглядова карта України» з’явилася як додаток до книжки «Ukraine und die Ukrainer» («Україна і українці»). Мапа видавалася і перевидавалася разом із книгою багатьма мовами. Повторне видання німецькою цієї книжки з картою було здійснене у Берліні (1915), італійською — у Римі (1914). Українською мовою під назвою «Оглядова карта українських земель» з’явилася у 1917-му і 1921 р. в книжці «Україна — наш рідний край».

Карти Рудницького, зокрема, розміщені в книжці «Ukraine. Land und Volk», є одними з кращих європейських зразків.

Великий внесок зробив Степан Рудницький і в організацію географічної освіти — він уперше розробив для вищої школи курс «Географія України», який викладав українською. За його підручниками і картами 70 років навчалися мільйони радянських студентів, про що в Українській радянській енциклопедії, для якої він писав статті, жодного слова.

З університетської аудиторії — на Голгофу в ГУЛАГ

У 1919 р. після окупації Західної України Польщею Степана Рудницького звільняють із Львівського університету, і він емігрує до Відня, де займає професорську кафедру в Академії торгівлі, з 1921-го — він професор та декан філософського факультету у педінституті Драгоманова у Празі. Втім, для подальшої роботи науковцю потрібні експедиції Україною, і 1926 р. він на запрошення радянського уряду переїздить до Харкова. Тут створює Український науково-дослідний інститут географії і картографії, із 1929-го керує кафедрою географії Всеукраїнської академії наук, комісією краєзнавства, Музеєм антропології та етнографії, редагує «Вісник природознавства». Незважаючи на всі заслуги і науковий авторитет, на україномовного професора совєтські студенти починають писати доноси. Один із них підписав навіть наречений доньки вченого Ірини, котра разом із братом Левком у 1928-му переїхала з Праги до Харкова.

23 березня 1933-го Степана Рудницького заарештували за «участь у контрреволюційній військовій організації, шкідництво і шпигунство». Вирок — п’ять років ГУЛАГу. Відомий на весь світ географ і картограф працює на будівництві Біломорканалу, звідти його відправлять на соловецький лісоповал. На нарах із блощицями академік відзначає 36-річчя наукової діяльності і 25-ліття університетської професури. Під час слідства він пише монографію «Геономія», а у «Свірлагу» на Біломорканалі — «Ендогенну динаміку земної кори». Обидві праці забрало НКВС, і науці вони не відомі. На Соловках професора за новим абсурдним звинуваченням засудили до розстрілу. Його життя обірвала куля, випущена капітаном НКВС Матвєєвим у Сандармосі 3 листопада 1937 року. Були репресовані й учні географа В. Баб’як, В. Буцур, М. Іваничук, які переїхали у Харків разом зі своїм учителем. У таборах згинули і діти Степана Рудницького — Ірина та Левко. Доля вберегла старшу доньку Емілію — вона не переїхала в радянську Україну, а залишилась із тіткою у Празі.

У 1965 р. Рудницький реабілітований, у 1990-му посмертно поновлений в Академії наук України. Його іменем названий один із островів архіпелагу Фордж.