Антивоєнний пікет у Москві.
Радник наших президентів і дуже сильний аналітик Володимир Горбулін у своїй книжці «Мій шлях у зазеркаллі» поділився: «Нинішня війна Росії проти України не перша, а чергова, і вже не тільки гібридна... Ця війна жевріла після приходу Путіна до влади...». Але підім’яти Україну не вийшло. Що недооцінили у Кремлі? Українську волелюбну натуру. І в результаті п’яти років війни Україна тільки наблизилася до створення армії, здатної відбити агресію Кремля. Крім того, не можна не враховувати антивоєнні настрої й думки мільйонів росіян, які, на щастя, здатні розуміти, що відбувається.
Максим Мотін (з Москви, живе в Києві, маркетолог, екс-депутат московського району Пєчатнікі):
— Будь-яка війна — жахлива за своєю суттю. А війні між Україною та Росією чорних фарб додає спроба її не помічати. П’ять років гинуть люди, п’ять років, як мільйони людей залишилися без своєї домівки, п’ять років, проте, для багатьох війни нібито й немає. До 2017 року я жив у Росії, де жоден випуск новин не обходиться без української теми.
Якось друзі попросили мене стати хрещеним для їхньої доньки. Ми приїхали до церкви, де я взяв у руки місцеву газету і сторопів від заголовка: «Карателі на Донбасі». Коли нас покликав панотець і запитав, як у мене справи, я чесно відповів: «Не можу зрозуміти, як можна служити РПЦ, яка закликає вбивати людей? У вашому приході лежить газета, що розпалює ненависть між людьми». Панотець уникнув відповіді, натякнувши, що сам не в захваті. Відповіді про війну з Україною уникають 99 відсотків росіян. «Ну в нас же немає війни, вона ж не оголошена», — це найпопулярніша відповідь навіть в опозиційному колі. Уявляєте, що в головах у «вати»?
Так було в 2008 році із Грузією. Тоді теж здавалося, що військовий конфлікт десь дуже далеко. Та й не конфлікт це зовсім. Адже танків під Москвою немає, отже, можна спати спокійно й не думати про зайве. Історія нікого й нічого не навчила. У Росії дуже впав рівень життя, але люди не пов’язують це з війною на Донбасі. Війни ж немає. Згадав анекдот на цю тему. «Знаєте, адже у принцеси під матрацом і не було ніякої горошинки, та синці на тілі потрібно було якось пояснювати». Так і тут. Війни немає, а зростання цін в 2—3 рази потрібно якось пояснювати. Це я зараз кажу не про брехню з телеекранів з уст Соловйова, Скабєєвої або Кисельова. З цими якраз усе зрозуміло: вони брешуть за гроші, їм плювати і на Росію, і на Україну, своє життя вони в найближчому майбутньому бачать в Європі. Ні, я кажу про звичайних жителів. Вони пояснюють собі погіршення економічної ситуації чим завгодно, але відмовляються пов’язувати це з військовим конфліктом.
Це й не дивно. Люди не люблять визнавати свої помилки, привселюдно це зробити можуть одиниці. А тут спробуй змусити себе зізнатися, що даремно радів Криму, даремно не ходив голосувати всі ці роки, даремно промовчав, коли прийшли за сусідом і здалося, що за тобою вже точно ніколи не прийдуть. Прийдуть. Обов’язково прийдуть. І якщо не з «228» або «282», то з пенсійною реформою або «порожнім холодильником».
Війну, по факту, не помічають і в Європі. Так, звичайно, на папері й у юридичній площині її визнають, з нею категорично не згодні, вимагають негайно припинити. От тільки вимоги ці багато в чому голослівні й слабо допомагають розв’язанню конфлікту. Ввела б Європа санкції проти всіх чиновників та їхніх родин, пов’язаних із розв’язанням війни, заарештувала б їхнє майно на своїй території, заморозила рахунки — це, повірте, було б ефективніше.
Єдине, що захищають Путін та його друзі, — це гроші. Втрата влади означає втрату всього награбованого моментально. Саме тому демократичний перехід влади в Росії виключений і неможливий. Останні події в Москві (мітинги, нічні арешти, катування, побиття людей) вчергове дали ясно зрозуміти: жодних переговорів з опозиціонерами, тому що в режимі РФ вони прирівняні до терористів. А з останніми, як відомо, переговорів не ведуть.
Військовий конфлікт потрібен Путіну для можливості в будь-яку секунду дестабілізувати ситуацію в Україні. Адже Росія не може дозволити, щоб українці жили краще. Тому, на жаль, я не уявляю, хто може закінчити цю жахливу війну, крім Росії. Але там, як сказав вище, немає й війни...
Костянтин Бородін (Москва, фотограф):
— Україна для мене ніколи не була іншою або чужою країною. Я люблю Київ, Харків, Одесу... І багато інших міст вашої країни. Так вийшло, що я проїхав дорогами України не одну тисячу кілометрів. Був як журналіст на Майдані, у прифронтовому Донецьку... Завжди і скрізь мене зустрічали відкриті серця українців. Із численних поїздок я вивіз не лише багато світлин, а й величезну кількість дружніх посмішок.
Дуже вразило те, що, коли на Майдані я спілкувався з українцями, вони, розуміючи, що я з Росії, плавно переходили з української на російську.
Загалом для мене Україна — країна красивих і добрих людей, смачної кухні... Мені комфортно перебувати на багатостраждальній українській землі. Тут якесь інше повітря. І вже точно інше небо.
Так, не все так просто й чудово, як на патріотичних плакатах... Та і я якоюсь мірою винуватий у хаосі на сході вашої країни. Але я вірю, що добро восторжествує!!!
Багато проблем у вас, але не менше й у нас. Політпропаганда в Росії добре робить свою мерзенну справу. Брат іде війною на брата. Як це страшно.
Крим. Острів Крим!!! Так, так — острів. Для мене ще з незапам’ятних часів Крим був островом. Волею долі він чий тільки не був... Для мене він залишиться островом...
Ви можете називати мене агресором і окупантом. Напевно, ви маєте на це право. Але це не змінить моє тепле почуття до тих книжок, тих місць і до друзів які живуть в Україні.
Сподіваюся, що мені вдасться найближчим часом приїхати до Києва і знімати перший сніг, який я так люблю...
Господи, бережи Українців і Україну!!!
З любов’ю з Москви...
Олександр Смирнов (з Москви, живе у Нью-Йорку, журналіст):
— Не дозволяю собі привселюдно висловлюватися із приводу подій, що відбуваються в Україні. Не тому, що в мене немає своєї думки, просто вважаю, що не маю морального права говорити з українцями з позиції якогось експерта. Українське питання настільки болюче, що абсолютно будь-яка думка, висловлена вголос, зрештою призведе до конфлікту.
Сьогодні роблю виняток. Мене попросили... Не впевнений, що прийняв правильне рішення, погодившись.
Почнемо з того, що я не люблю Росію. Не люблю давно й мотивовано. Не люблю за те, що 25 років тому незаконно посадила мене в СІЗО. За те, що змушувала відмовлятися від переконань. За те, що змушувала брехати, коли працював журналістом. Вона робила це ще до приходу Путіна. Утім, тоді в мене не було узагальнень, я не думав «вона», я бачив конкретних сволотних людей, а не систему. Набагато пізніше перестав бачити різницю між словами «країна», «держава», «народ». Хоч би як складалися мої персональні стосунки з рускім міром, моє сприйняття України сформовано не за принципом «зроби на зло Росії». Я справді вважаю, що так зване «приєднання Криму» було злодійством серед білого дня. І немає сенсу сперечатися про причини цих дій. Усе, що робить путінський режим останніми десятиліттями, — це спроба узурпувати владу на максимально можливий строк. Інших мотивів немає.
А для такої «великої» мети добрі всі засоби: можна переписати Конституцію, можна зробити з геїв ворогів народу, можна організувати війну із сусідом... Росія вміє створити проблему і зростити на трупах непомірно роздуте почуття патріотизму.
Не знаю, що вміє Україна. Але розумію, що вона змушена захищатися. Розумію, що підла війна із сильним сусідом руйнівна. Я знаю в Нью-Йорку людей, які втратили в цій війні близьких. І вдячний їм за те, що вони не бачать у кожному росіянинові ворога. Намагаюся нині зрозуміти, з чим римуються в мене Україна й українці. Напевно, зі свободою. А свобода — це завжди конфлікт і боротьба. Занадто багато у світі людей та інститутів, які хочуть зробити з нас рабів. Я продовжую читати пости моїх українських френдів і не ризикую залишати коментарі під ними.
Не розумію, чому Президентом став Зеленський, хоча 99 відсотків моїх фейсбучних друзів за нього не голосували. Не розумію не тому, що не вірю в чесність виборів в Україні, просто дивно, як сформовано моє оточення в соціальних мережах. До слова, єдиний однокласник, тексти якого я бачу в стрічці, мешкає в Києві.
Чи відчуваю провину за те, що відбувається зараз між Україною та Росією? Ні. Ніколи не відмовчувався і не боявся виходити на мітинги на знак солідарності. Чи вважаю, що все буде добре? Ні. У глобальних питаннях став песимістом. У Росію вірити точно перестав. Поки існує Росія в нинішньому вигляді, погано буде всім.
Cергій Куок (Москва, блогер):
— Нас розсварили з усім світом без нашої згоди. Влада вирішує свої геополітичні інтереси, втручаючись у справи інших держав. У ЗМІ ведеться масована пропаганда проти народів, що населяють ці країни. Нам прищеплюють ненависть до грузинів, українців, американців, англійців, турків — до всіх народів світу. Нам насаджують думку, що навколо лише вороги, а наш вождь нас від них рятує. Пропагандистська машина перетворила недумаючу частину нашого населення на зомбовану сіру масу, готову ненавидіти народи, що не зробили нам зла. Розсудливі люди розуміють суть божевілля, що відбувається. Ми не хочемо ворогувати, ми хочемо жити у мирі з усіма. Думаючі люди в інших країнах теж розуміють, що вождь і його народ — це не те саме. Вони хочуть із нами дружити.
«Чий Крим?» — важливе запитання. Мені не потрібен Крим, мені не потрібен Донбас, Придністров’я, Абхазія. Я завжди задовольняюся тим, що в мене є. Нині ми в Москві боремося проти злочинної влади. Щосуботи ми виходимо на вулиці міста й кажемо цій владі все, що думаємо про неї. Нас б’ють, затримують, давлять Слідчим комітетом. Молодих хлопців, що вийшли на мирний мітинг, хочуть закрити на реальні строки від 3 до 8 років. Але ми не здаємося. Ми хочемо жити у вільній демократичній країні.
Бажаю вам, українці, успіхів у побудові цивілізованого суспільства. Вам теж нелегко, але ви вже зробили перші кроки. Не тримайте зла на нас. Ми з вами не вороги. Коли ми звільнимося від тиранії, ми знову будемо жити з вами у злагоді та спокої.
Фото від групи «Сенцов. Обмен. Сегодня и ежедневно».
