День Незалежності — головне свято країни, яку я безмежно люблю. Любов до країни не дається нам від народження, до неї неможливо примусити. Любов приходить у серце поступово, під впливом тисяч різноманітних чинників на кшталт виховання, спілкування, середовища, подій, нарешті, засад державної політики. Якщо перші цеглинки закладають батьки, любов до своєї країни прокидається швидше. Якщо в родині панує несприйняття, ба навіть ненависть, навряд чи зовнішні чинники зможуть вплинути на виникнення теплих почуттів.
Коли Україна здобула незалежність, мені було 20 років, і я була зосереджена на побудові своєї власної родини, тому мало переймалася подіями, що відбувалися навколо. Можливо, якби я продовжувала плисти за течією, я б і досі залишалася середньостатистичною мешканкою (а не громадянкою!) цієї країни, адже держава, ЗМІ, політики тощо не надто переймалися вихованням патріотичних почуттів. Але мені пощастило — моя професійна діяльність давала змогу мандрувати Україною, знайомитися з людьми із різних її куточків, для яких любити свою країну було так само природно, як шанувати свою родину, я отримала можливість спілкуватися з представниками української діаспори, які продовжували оберігати українські традиції і з ентузіазмом долучалися до розбудови молодої держави. І поступово я почала відкривати для себе МОЮ Україну, її мову, її історію, її літературу та музику. Мій світ почав змінюватися. Кожен день дарував нові знання, міркування, відчуття, зароджувалися повага та розуміння, нарешті, приходило усвідомлення себе як українки.
У 2004-му я вперше по-справжньому пишалася, проте, як і більшість моїх співвітчизників, я керувалася винятково емоціями та очікувала миттєвих змін на краще. Після неминучого розчарування постало питання — чому? Це спонукало почати цікавитися політичними процесами, аналізувати та порівнювати різні думки, намагатися визначитися зі своїми.
А потім був Майдан, почалася війна... І це остаточно змінило мій світогляд та сформувало мене як громадянку своєї країни. На теренах Інтернету якось зустріла визначення — раціональний україноцентрист. Це саме те, як я себе відчуваю. Я не вважаю Україну центром всесвіту, а українців найкращою нацією — ми, як і інші, маємо свої вади і свої переваги. Я не поливаю брудом росіян, але я максимально викреслила зі свого життя все, що пов’язано з країною-агресором, якщо це безпосередньо не стосується України. Я не влаштовую сварку в ресторані через російську мову офіціанта, проте сама в 2016-му повністю перейшла на українську і впевнена, що лагідна українізація — це обов’язковий чинник для якісних змін у суспільстві. Я ношу вишиванку не лише на свята, а тому що мені це до вподоби. Я завжди стримую сльози, коли співаю гімн, і маю величезну повагу до інших державних символів. Я підтримую тих політиків, діяльність яких спрямована на розвиток моєї країни в довгостроковій перспективі, а не імітує тимчасові загравання з електоратом, для яких питання суверенітету і незалежності держави є більш пріоритетними, ніж власний імідж. Я мрію про мир, але виключно після нашої перемоги. Просто я по-справжньому люблю свою країну.
Зі святом тебе, моя Україно!
Віталіна КУЦИБА,
фінансист.
Київ.
