З-поміж численних криз, що їх переживає Україна, є одна, яка на тлі економічних потрясінь нібито й не вельми важлива, значуща та істотна. Але це тільки на перший погляд. Ідеться про кризу читання.
На запитання, що вони читають, бодай на сон грядущий, чи не більшість відомих політиків, сценічних знаменитостей із відтінком погорди відповідають, що на книжки зовсім не мають часу. Багатьох можна образити, якщо запитати: «А що ви зараз читаєте?» Хоча відомо, що читання, зокрема художньої літератури, розвиває праву, «чуттєву», півкулю головного мозку, від якої залежать творче осяяння, натхнення, фантазії, аналогове мислення. Він має бути у тонусі. Для цього його треба тренувати. А найдоступніше тренування — книжка. Вона не потребує жодних інших, ніж знання абетки, знарядь.
Так, книжку тепер замінюють телевізор, що в світлицях багатьох родин посів почесніше, ніж ікони, місце, комп’ютер, різноманітні айфони тощо. Молодь годинами просиджує зі смартфонами. І діти також. До сколіозу. Їх непросто відірвати від гаджетів і випровадити прогулятись на свіжому повітрі.
Нейробіолог Каліфорнійського університету Меріен Вольф стверджує, що «цифрове» читання ускладнює розвиток здатності до критичних та аналітичних суджень, незалежних висновків.
Понад 80 відсотків дорослого населення Швеції прочитує щонайменше сім книжок за рік.
— Вам добре, ви багата країна, тому можете читати, — кажуть шведам.
— Ми багата країна через те, що читаємо, — відповідають вони.
Нині в книгозбірнях Китаю, який переживає економічний бум, яблуку ніде впасти.
— Ми пропонуємо читачам усі книжки, які тільки їм потрібні, — зазначає директор однієї із бібліотек Пекіна.
У маленькій Норвегії, жителів у якій не набагато більше, ніж у Києві, книжкові крамниці працюють у містах навіть уночі, а у віддалені населені пункти видання доставляють гелікоптерами.
Тим часом у багатьох наших селах є по кілька генделиків, що торгують спиртним, продукцією домашніх «винокурень», і... жодної книгарні. А якщо і є бібліотека, то зазвичай працює два-три дні на тиждень.
Але ж бібліотека — єдина установа, де щось дають. І цього «щось», окрім можливості взяти для тимчасового користування книжки українських та зарубіжних авторів, журнали тощо, багато. Віднедавна у Житомирській центральній міській бібліотеці імені Василя Земляка, послугами якої користується й автор цих роздумів, діють шаховий клуб, у рамках університету людей поважного віку — бальний клуб «Ретро», функціонують комп’ютерні курси, відбуваються різноманітні заходи з нагоди важливих подій і дат у житті держави та міста. А от власне читачів не густо. Хоча головне призначення книгарні — видавати відвідувачам книжки, журнали, інші видання, популяризувати літературні твори.
Які ж шляхи подолання або хоча б мінімізації кризи читання в Україні? Один із них полягає у прищепленні любові до художнього слова дітям із ранніх літ. Батьками і школою. Зокрема, учні, перевантажені шкільною програмою, мають не тільки вивчати історію української літератури, а й передусім читати твори майстрів красного письменства минулого і сучасності.
Справа за бажанням черпати з чистого життєдайного джерела, ім’я якому книжка, знання, збагачуватися мудрістю людства, натхненням до розмислів і праці.
Микола АТАМАНЧУК, член Національної спілки журналістів України.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
