Майже щодня прошу росіян висловитися на підтримку України, миру або просто людського глузду. І мало не кожен другий «проти Путіна» напише: «Я не цікавлюся політикою». Або: «Я не розумію, що відбувається». Або: «Я знаю, що там є наші пістолети, але давайте про хороше». На шостому (!) році російсько-української війни така байдужість трансформувалася у відверту цинічність! Але є і росіяни, для яких цінності свободи, власної і чужої, як повітря. А слова підтримки українцям і прохання про прощення — це щоденна молитва.

Гаяне ПЕТРОСЯН (Москва, режисер-документаліст):
— Ніколи, навіть у найстрашнішому сні, не могла собі уявити, що моя країна розв’яже війну з Україною. Усе, що відбувається в останні роки — підле захоплення Криму, не менш підла й цинічна війна на Донбасі, потоки неправди й пропаганди, Сенцов і взагалі така кількість людей у в’язницях, моторошні персонажі типу Прилєпіна, які відверто хваляться у ЗМІ тим, скількох українців вони вбили... усе це — якийсь безпросвітний морок. Кілька років тому мій фільм «Народжені вільними» у Києві здобув приз глядацьких симпатій на фестивалі документального кіно Docudays. Глядачі, здебільшого кияни, проголосували за фільм російського режисера (фільм, раптом що, не про політику). І це саме в розпал цього мороку. На мою думку, це багато чого говорить про українців. У мене є близькі друзі в Україні, взагалі з Україною багато чого пов’язує. Я продовжую туди їздити, дуже люблю Київ, але хотілося б їздити без почуття сорому за свою державу, яке тепер уже стало, на жаль, постійним.

Ольга ЗАХАРЕНКО (із Санкт-Петербурга, живе у Х’юстоні, штат Техас, США, водій-далекобійник):
— В Україні я мало де була. Кілька раз у Києві, але це в дитинстві. Кілька разів у вражаючій, незрівнянній Одесі. Лише раз в прекрасному Львові. І багато разів у Криму. Крим. Я їздила на півострів з дитинства майже щоліта й потім, після нетривалої перерви, 17 років поспіль. Знаю там усі куточки. Крим увійшов у мене одномоментно й назавжди! Обожнюю його. Сумую, часто згадуючи його краєвиди й запахи. Але з 2014 року не була там жодного разу. І доки він окупований, не поїду туди нізащо. Тому що... Для мене Крим завжди був, є і буде частиною України. І мені шкода, що за велінням якогось пуйла, з його маніакальними пристрастями, територія цього прекрасного півострова знову роздерта й побита. А ще шкода, що в країні мого народження так мало тих, хто вижив після пропагандистського штурму, який влаштувала й продовжує влаштовувати банда шахраїв, які захопили владу. Як же швидко й феноменально легко моя нація перетворилася на зомбі. Як блискавично спливло бидло. І лише тому, що людям, які живуть в Україні, захотілося незалежності й волі. «Бог терпів і нам велів». Більшість російського народу віддасть перевагу стражданням і мукам перед невідомістю вільного майбутнього. Тому не вірю я, що в РФ масово встануть з колін і виступлять за своє звільнення від сваволі власної держави. Це погано, я знаю. Але... не вірю. Не піднімуться. І більш за все на світі я хочу помилятися в цьому! Але... Я ось теж... Просто втекла до Америки. Втекла, злякавшись за своє життя й через небажання стати спільником режиму за замовчуванням. Повиступала трохи. Отримала по голові. Й одразу втекла. Тому що не кожен здатний на подвиги. От я — точно ні. Захоплююся українцями. Їхньою мужністю й безстрашністю. Їхніми героями.

Полеглими й живими. Їхні повага до себе й любов до Батьківщини виявилися сильнішими, ніж страх за своє життя. Сильнішими за страх перед невідомістю майбутнього. Тому вони мають право трохи задаватися і мають право ненавидіти увесь «русский мир». Але... Я знаю, що колись росіяни покаються. І я вірю, що українцям вистачить сил, щоб вибачити. Заради Миру. І заради тих гідних людей у Росії, хто всім серцем з Україною. Хто виходить на вулиці, сидить у каталажках і в’язницях. Хто не протупив і не злякався. Хто так само сильно любить свою батьківщину й свою волю, як і українці.

Юрій ШАПОШНІКОВ (Нижній Новгород, громадський активіст, керівник нижньогородського відділення «Партии перемен»):
— «Успіх — не остаточний. Поразка — не фатальна. Лише сміливість продовжувати має значення» — Вінстон Черчилль. Нещодавно, вітаючи підписників свого блогу на Фейсбуці з Днем незалежності України, я не без подиву помітив, що кількість специфічно мислячих громадян, які нагадують авторові посту про «заборону російської мови» і «дискримінацію росіян в Україні», у коментарях виявилася зовсім маленькою. Ще 2016 року подібні коментарі, поза сумнівом, становили б майже 50% від загального пулу думок (і це з урахуванням «ліберальності» мого контенту, а отже, й аудиторії більш-менш демократичних й опозиційних поглядів). А ще раніше, 2014 року, коли я зацікавився політикою, люди, які співчувають Україні, були маргіналами не тільки для політичного «мейнстриму», а й навіть за мірками опозиції. Едуард Лимонов (лідер забороненої нині Націонал-більшовицької партії й незареєстрованної партії «Другая Россия»), анітрохи не вагаючись, назвав нас «зайвими людьми» і запропонував позбавляти нас громадянства й висилати з країни (очевидно, як свого часу позбавили радянського громадянства його самого). А тепер ці люди самі неочікувано для себе виявилися в меншості. Що ж, нехай звикають. Особисто я переконаний, що це надовго. Але повернімося до України, де нещодавно відбулися свята з нагоди Дня незалежності — вперше з новим Президентом. На жовто-синіх роялях, таких самих, як знаменитий рояль з Майдану Незалежності, музиканти грають Гімн України. Діти опускають долоні у фарбу кольорів українського прапора й залишають сліди своїх рук на пофарбованих у білий колір щитах «Беркута» і на вантажівці, яка давила людей під час Революції Гідності... Тим часом у Москві репресивна машина нещадно закатує в асфальт хлопців 20—30 років — таких самих студентів, як і ті, кого жорстоко побив «Беркут» у ніч на 30 листопада 2013 року. Людей б’ють кийками по тілу, голові, б’ють кулаками в живіт, б’ють шокерами, заламують руки.

Командує процесом усім відомий полковник Кусюк — колишній заступник командира київського «Беркута», який після падіння режиму Януковича втік у Росію і якого радо взяв на службу інший диктаторський режим. Вам доводилося бувати під арештом?

Більшість російських активістів проходять через це. Зазвичай саджають за мітинги на 10—30 діб (утім, дехто, як Олексій Навальний, сидів й довше — до 50 діб). Перед тим як помістити вас у холодну й смердючу камеру без вікон, освітлену тільки тьмяною лампою, у вас забирають шнурки, ремінь і всі особисті речі. Спати в такій камері не можна, тому що буквально ніде — там немає ні ліжка, ні рукомийника, ні туалету. Там ви перебуватимете доти, доки вас не засудять і не відправлять у спецприйомник, тобто дві-три доби. Час тягнеться нескінченно довго, і, опинившись там, дуже швидко перестаєш розуміти, який зараз час доби — ранок чи вечір, день чи ніч. Суди щодо мітингів у Росії — це приблизно 15 хвилин чистих формальностей.

Ще до початку засідання суддя знає, який вирок він тобі винесе (у деяких випадках перед засіданням суддям старанно передають записки із вказівкою, яке покарання потрібно призначити). А далі ви їдете до спецприйомника відбувати термін, який залишився. 10, 20, 30 діб — це вже як пощастить. Деяким зовсім не щастить, і після адміністративного арешту їм під будь-яким приводом висувають кримінальні звинувачення. Коли я дивився кадри з головного державного свята нашого «південного сусіда», то мені дуже хотілося вірити, що ваше «сьогодні» стане колись нашим «завтра». Що колись і в нас буде свій День незалежності — незалежності від ненависті, шовінізму й диктатури. Що молодий чи не дуже, але інший президент проголошуватиме з трибуни промову — не про велич Росії й торжество російської зброї, не про ворожий і злий світ навколо. А про мир, про справедливість, про правосуддя, про людську гідність, про волю й гуманізм. І зайвими на цьому святі будуть не «пацифісти—зрадники нації», а розпалювачі ненависті й ворожнечі. Пута спадуть і кайданок не буде. Але це не точно...

Марина ФАДЄЄВА (Вороніж, історик):
— Мені хочеться вірити, що якби рішення про життя країни ухвалювали б самі люди, а не політики, у світі не було б війн, тому що я не можу уявити, як одні люди можуть бажати війни іншим людям — таким самим людям, як вони, своїм братам і сестрам (хоч як би банально це звучало).
Я живу в Росії, але мені огидна мілітаристська політика, яку проводить моя країна. Називається конфлікт прямо війною чи ні, смерть людей, зникнення, катування, страждання не можуть бути виправдані жодними красивими словами й державними інтересами. Ні війні в Україні, Сирії. Ні війнам у світі. Їх ведуть не від мого імені.

Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.