Антивоєнний пікет у Санкт-Петербурзі.

У Кремлі знову заявили про небезпеку ядерної війни. І те, що Путін може запустити ракету в будь-якому напрямку, знають усі. І аж ніяк не Крим, який окупаційна влада хоче перейменувати на Тавриду, є сакральною територією Росії (вкрадена територія, хоч як її називай, своєю землею не стане). Сакральна територія РФ — це зона агресії, неоголошеної війни, сліз матерів,.. якою якась частина росіян пишається, а якась — відрікається. Але чомусь віриться, що зруйнувати «скріпи» може тільки щось ізсередини. І це буде закономірним фіналом будівництва російського рейха, куди досі повертаються вбитими солдати без честі.

Сергій ЛЬОЗОВ (Москва, лінгвіст і правозахисник):
— З кінця листопада 2013 року, зі спроби влади розігнати студентський Майдан, я стежив за подіями в Україні кожного божого дня. По «Українській правді», по російській опозиційній пресі. Особливо запам’ятався один яскравий репортаж Аркадія Бабченка, здається, грудень 2013 року. Стежив «з тривогою і надією», як сказав з іншого приводу А.Д. Сахаров. Після згасання нашої «сніжної революції» (грудень 2011-го — травень 2012-го) мені думалося, може, тепер хоч українці вирвуться із цього сірого постсовка. Тобто синхронно, узимку 2013—2014 років, я сприймав Майдан, швидше, як демократичну революцію, ніж як «національно-визвольну», постколоніальну. Я не зміг протистояти бажанню не приїхати в Україну.

Узявся разом із моїм українським колегою Дмитром Цоліним за організацію Літньої школи із семітської філології в Острозі. Ми вже провели три тритижневі ЛШ в 2016—2018 роках. І сподіваємося на продовження. У мене у Фейсбуці багато українських друзів (деякі з них — друзі в старовинному сенсі цього слова) і тому я так чи інакше дізнаюся й про суто внутрішньоукраїнські сюжети від них. До російських ЗМІ я не звертаюся скільки-небудь регулярно. І ось думаю, що Крим доведеться віддати за приналежністю; це нелегке завдання ляже на плечі нової влади в Росії. А якщо російські громадяни в захваті від «кримнаша» (я вірю, що такі є, але не в моєму середовищі, звісно), то в основі своїй це реакція вболівальників. Ну, знаєте, ось вболівальник сидить із пивком (і пивним животиком) біля телевізора або на трибуні стадіону і вболіває за славу російського хокею або російської зброї. Якимось незбагненним для невболівальника чином він почувається причетним до перемог і подвигів. Коли в людства зійде нанівець психотип «вболівальник», то й «кримнаші» згинуть. Бажаю українцям Перемоги ідеалів демократичної революції. Але от коли настане мир — я не знаю...

Макс ОЛЄНІЧЕВ (Санкт-Петербург, юрист із прав людини):
— Війна — завжди жахлива подія, початок і закінчення якої залежить від політиків. Хоч би яке було питання, думаю, що його можна вирішити мирним шляхом. Бажаю жителям України вже скоро приїжджати в Росію, не боятися росіян, самим вирішувати, як чинити і що робити. Мені б дуже хотілося, щоб між простими людьми не було жодних суперечностей, а політики відповідали за свої рішення, і від цих рішень ніхто не страждав.

Моя бабуся була українка. Вона приїхала до РСФСР, коли і там, і тут була післявоєнна розруха. Відновлювала Ленінград, а в Петродворці народився батько. За походженням, умовно, виходить, що я на чверть — українець. Щоправда, яка ще кров тече в нас, можемо тільки здогадуватися.

У родині ми не обговорювали ці питання; були тільки українські пісні на застіллях давно. Приналежність до того чи іншого етносу мене, щоправда, мало хвилювала, тому що здебільшого це все умовності, і сьогодні кожен може сам обрати, належати до якогось етносу чи ні. Ось різноманітність культур — це те, що важливо й завжди було мені цікаво. І українська культура мені завжди була зрозуміла; в мені є цей культурний код.

Україна — чудова країна. Приїжджаючи, почуваєшся як удома. Київ — такий простий, одразу став своїм, зрозумілим, захоплюючим. Тут завжди спостерігається цікавий лінгвістичний досвід: розмовляєш російською мовою — з тобою по-українськи й ви одне одного майже завжди відмінно розумієте.

Рік тому, в День Незалежності України, нарешті потрапив у Києві на концерт «Океану Ельзи». Побачити й почути тепер їх не можна в Росії, не пускають. А там було таке щире єднання десятків тисяч людей, з українськими прапорами й піснями, які, здалося, знають люди всіх поколінь. З Днем Незалежності, Україно!

Ілля ЄРШОВ (Нижній Новгород, робоча людина, далека від політики):
— Розумію невдоволення багатьох українців росіянами, але ви повинні знати, що війну на сході України розв’язали не росіяни, а Путін зі своєю командою. Багато росіян не підтримали й не підтримують цього, ми виходили з маршами на протести проти війни з Україною, проти захоплення Криму й проти наших власних проблем усередині країни, проти Путіна, проти його злодійської банди.

От кілька днів тому відбувся обмін українців, захоплених Путіним, і російських найманців, узятих у полон в Україні. Я радий, що додому повернулися моряки і незломлений Сенцов, котрий відсидів понад п’ять років. Дуже приємно, що їх зустрічав Зеленський біля трапа літака, а наші полонені нікому не потрібні були, чи влада приховує, що це були російські військовополонені. Але я сподіваюся, що Україна разом із лідерами Європи і Трампом зможуть змусити Путіна припинити тліючу війну на Донбасі й українські молоді хлопці перестануть гинути.

Немислимо, що в XXI столітті в центрі Європи йде неоголошена війна — і весь світ це повинен розуміти, а коли Путін піде з політичної сцени, можна буде вирішити питання із Кримом. Дорогі українці, не вважайте простих росіян своїми ворогами, багато хто з нас пов’язаний із вами родинними узами і для нас війна — теж горе, давайте разом помолимося про якнайшвидше її припинення. І вже треба думати про те, як нам відновлювати добрі відносини. Ми любимо тебе, Україно!

Тетяна МЕДВЕДЄВА (з Москви, живе в Гантінгтон-Біч, журналіст, поет):
— Усе дитинство провела в Україні у своїх родичів, я всією душею люблю Україну й український народ. Я вірю, що захоплені території (Донецьк, Луганськ, Крим), повернуться Україні тільки-но впаде путінський режим. Бажаю Вам добра, розвитку і щастя!

Ганна БАБИЧЕВА (Москва, юрист, контент сайтів):
— Напевно, від безвихідності в ці дні до мене постукала мрія про Махатме. Він нібито стоїть тепер поруч із мною й запитує: і що, невже нічого не можна зробити, крім цих масових бур? І я повертаюся до думок про те, що повинно ж бути щось іще, щось, що змусить протверезіти від цинізму й ейфорії та ратифікувати договір про ядерну безпеку, намагаюся стриматися, заглушити ревіння абсурду, думати не про війну й хитромудрий ігнор і брехню про «заворушення» в Москві, а про мирні стежки для діалогу між людьми. Звільнили українських моряків, Олега Сенцова — величезна радість. Але чи було це пов’язано з доброю волею сторін? Чи скоро звільнять інших? Коли звільнять Костю Котова? Одного з організаторів щоденного пікету «Всех на всех», мого товарища по пікету.

У ці кафкіанські (за концентрацією безсилля) дні раптом постало запитання: чи могла б я написати кілька слів про українців? Напевно, могла б — знаю дуже гарних людей, з ними дружу, колись давно (у минулому житті) ми були в Києві на Гогольфесті з лабораТорією й нашим «Големом». У неймовірному просторі Арсеналу навіть повітря всередині мені тоді здалося живим. Картинками-спалахами почали в пам’яті кружляти кадри — як, коли втекла ввечері, майже летіла у весняних сутінках Києва, дивилася перехожим в очі — згадати про чудову поїздку було б у всіх сенсах цілюще, але думки все повертаються в реальність переслідування людей, що брали участь у протестах у Москві, де безкарно били кийками, штрафували й закривають тепер за антиконституційною статтею. 

Понад 15 років не дивлюся телевізор, не терплю інтонацій телебрехунів. Як можна цей треш сприймати? Але якщо ми продовжуватимемо наполягати в тому, щоб чути тільки себе, або на тому, що в реальності ніякої війни немає з Україною, усіляка можливість справжнього діалогу між людьми, який нині ледве дихає, — закриється вже назавжди. І ніхто й не згадає летючі констатації Бубера про Інше. І справа не тільки в тому, що я пацифіст, якщо ми зараз не повернемо словам їх силу й затерті скепсисом смисли, ми остаточно потонемо в тотальності фейкових ігор.

Мій дідусь був українцем, один і другий, але не про це я думала, коли Олег Сенцов, ризикуючи своїм життям понад 140 днів голодував, коли вперше в житті вийшла з листівками. Відправити себе в картинки з весняного Києва не виходило ніяк, в якийсь момент згадала про текст, написаний під час голодовки Олега Сенцова, фрагмент: своїми методами ненасильницького опору Махатма Ганді добився незалежності Індії та скасування расистських законів, він принципово не займав постів, поранена лапка тварини хвилювала його набагато більше порожньої політичної балаканини. Його цікавило поле живої думки та дії. Його принципи й цінності мені гранично близькі. Ідеї ненасильства й пацифізму. До цього літа мені здавалося, що таких людей, як Махатма, більше вже ніколи не буде. Крок Олега Сенцова, його голодовка й вимога звільнити інших, не себе — підтвердження того, що Правда точно ще комусь потрібна, що раніше вона мала значення. За старих часів. Правда — як плоть і кров. Раніше.

Давно. Не зараз. Учинок Олега на мить девальвував величезну брехню, безпрецедентне почуття власної важливості, під якими тепер поховані ясність, людяність, ясний зір, розстріляв автоматизм, звільнивши місце для руху назустріч діалогу для людей з різних світів.

Ми не можемо в один момент змінити наш надцинічний час, але ми можемо змінюватися, рухатися і мріяти. Тендітна надія, але так і сталося: під час голодовки Сенцова стихійно виник щоденний пікет з вимогою обміну всіх на всіх, який об’єднав зовсім різних людей.

Цим літом знову мене виручали думки про Махатму, народилася ідея про мирні пікети біля будівель головних інфо-брехунів на згадку про Ганді. Як було б добре, якби такі пікети пройшли в усьому світі. Уже майже рік зовсім різні люди виходять і кажуть:

«Ні війні», вимагаючи звільнити полонених, вимагаючи обміну, звільнення українських і російських в’язнів цієї «невидимої» війни між нашими країнами... На політичні механізми й тепер не сподіваюся, хіба що на живих людей, котрі ще повністю не потонули в цинізмі... Чорновий начерк для плаката на згадку про Ганді (2 жовтня 150 років від дня народження) і з цих літ. Ніколи не пізно повернути з лабетів схоластики СЛОВО й ДІАЛОГ, послати подалі скепсис, що нагромадився, перестати терпіти непроглядну брехню,.. згадати, що МИРНИЙ осмислений крок можна зробити ЗАВЖДИ. Між людьми це буде можливо, коли станеться в людському серці.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Фото з архіву Ольги СМИРНОВОЇ.