Учора бачила, як один знедолений віддав гроші іншому.

Руками, брудними, потрісканими (такі аж ніяк не хочеться тримати і страшно хочеться пожаліти), він дістав із кишені кровно зароблений за день дріб’язок, бережно перерахував пожмакані двійки, п’ятірки, десятки й витягнув із пачки кілька скромних купюр. Витягнув, щоб знову простягнути. Простягнути іншому нужденному.

Він сидів у набитому вагоні метро, брудний, із характерно неприємним запахом, мабуть, безхатько, точно – людина. Величезні черевики, стоптані, не чищені роками, неохайно зашнуровані. Стара сіра куртка з пропаленим рукавом. Заплямована в’язана шапка набакир. Пам’ятаю: ще зранку біля переходу цей чолов’яга просив на хліб, заглядав у вічі перехожим і, здається, молився.

Я доволі скептично ставлюся до прошаків: надто вже талановито люди навчилися обманювати й маніпулювати найсвятішим, забагато випадків геніальної акторської гри довелося спостерігати від тих, хто протягує руку на вулиці. Я не знаю, кому можна вірити. Не знаю, чиї очі не брешуть і чиї молитви дійсно щирі. Але певна, що той чоловік у набитому вагоні метро точно має в душі щось особливе.

Однонога жінка, якій брудна рука простягнула пожмакані купюри, рефлексивно вхопилася за гроші. Пауза. Очі обох знедолених зустрілися. Розуміння. Вдячність. Люди.

Малюнок автора.