Письменник Микола Махінчук, член правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника Микола Шелест, голова правління Олександр Бакуменко.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

Буття українського народу з його величною історією, в якій і вікова боротьба за волю, і спротив Майдану, і героїзм захисників окупованого Донбасу, і головне — свята і вічна віра в перемогу, в людину, в родину, — така тематика творчості знаного журналіста, публіциста, прозаїка і поета Миколи Махінчука. В Українському фонді культури імені Бориса Олійника автор книг «Переяславський скарб Михайла Сікорського», «Марчуківський куток», трилогії «Мереживо мінливого часу» презентував дві нові збірки поезій — «Балада про справжнє» та «На пристані надій».

Його слово чисте і гостре, як зброя. Втім, це і є зброя, з якою Микола Махінчук обстоює правду і право говорити цю правду. Говорити, не криючись, вільно, голосно про свої переконання, про усе, що закарбувала українська історія на своїх скрижалях.

Поету болить Україна, болять її рани. Баладу «Театр героїки й абсурду» він присвячує батькові, який у сорок п’ятім «красив у червоне день у календарі», і усім, хто виграв «тяжку війну». Схиляючись в пошані перед солдатами, він з гіркотою пише, що

«Хтось святкував поверження чуми, / А хтось у таборах, схожий на бранця» чекав визволення, а вдома вже під «визвольним рентгеном» знаходили «щось антирадянське в їхніх генах». Не тільки з книжок автор балади знає усю правду про кровопролитну виснажливу війну, про те, як «наш солдат стелився у покоси». У творі поет описує тяжкі бої на Букринському плацдармі, коли під час форсування Дніпра полягло, за офіційними даними, 250 тисяч солдат (при визволенні Києва, який Сталін розпорядився взяти до 6 листопада, до 26-ї річниці жовтневої революції, загинуло 417 тисяч армійців, тоді як деякі історики вважають, що втрати становили понад мільйон). Відомий радянський письменник-фронтовик, один із тих, хто у 1943-му подолав Дніпро, згадував, що, коли з одного боку в річку заходило 25 тисяч воїнів, з другого виходило не більш як 5—6 тисяч.

«Згадаймо ту сторінку Букрина, / Коли ріку по трупах форсували. / Що горе-маршал так підсумував: / «Чим большє етіх ми хохлов утопім, / Тєм мєньшє іх прідьотся висилать / На посєлєніє в сібірскіх топях» — цими словами поет виносить історичний вирок маршалу Жукову і всій сталінській системі, для якої людина, український народ — ніщо.

Так було, пише поет, ще з тих часів «Коли Москва Богдана обдурила, / А потім і Мазепі допекла, / Стявши Гетьманщині до решти крила / І вольності козацькії дотла».

Озираючись на минуле, торуючи з Україною життєвий шлях, Микола Махінчук констатує: «Виходимо з минулого, / Важка наша хода, / Бо істини замулено, / Розмито в лжеслідах, Що наперед простерлися / На кілька поколінь, / Аж звідти, аж від Велеса / Долаєм чужу тінь. / Доволі бути наймитом. / Прорвало нашу злість. / Виходимо з непам’яті, / Встаєм на повний зріст».

Автор несе відповідальність за майбутнє кожним своїм словом. Його найтепліші і найщиріші слова присвячені родині, рідним, коханим, своєму селу Тарган, що на Київщині, краю, а вони і є уособленням України. Саме їй, ненці, і присвячена творчість журналіста і літератора.

— Пишаюсь, що я живу в Україні! Не уявляю, як жити на іншій землі. Бував у 43 країнах, всяке бачив і переконався, що треба жити на своїй землі і передавати цю любов своїм дітям, — каже Микола Махінчук.

Його творчість не залишилася непоміченою: Микола Махінчук, який майже 40 років пропрацював у газетах, — заслужений журналіст України. За книжку «Переяславський скарб Михайла Сікорського», що вже стала бібліографічною рідкістю, він отримав премії Фонду Волиняків-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку та імені Героя України Михайла Сікорського. А за нові видання під час презентації збірок голова Українського фонду культури імені Бориса Олійника Олександр Бакуменко вручив Миколі Махінчуку Міжнародну премію імені Володимира Винниченка.

— Я не знаю, як можна торгувати словом, — каже поет.

Усі свої книжки він передає у бібліотеки, школи, дарує друзям.