Це пам’ятник медичній «Таблеточці». Так ніжно називають військові стару модель авто медичної евакуації (медевак) «УАЗ-3962», яке врятувало життя, вивезло з місць ураження й довезло до своїх тисячі наших поранених захисників під час російсько-української війни. Біля цієї ретромашини, яку мирні громадяни бачили хіба що у віддалених селах та у кінострічках про Другу світову, — гранітна плита з прізвищами загиблих (нині, за останні п’ять років) наших співвітчизників — медиків і водіїв.

Ідея меморіалу належить начальнику автомобільної служби госпіталю Юрію Сліпчуку. Допомагав у створенні цього пам’ятника Ігор Сімутін — волонтер, інструктор з тактичної медицини, водій, капітан ЗСУ (вже запасу), людина, яка створила в українській армії з нуля підрозділ із ремонту американських «Хаммерів» та іномарок.

«Має бути таке місце, куди може прийти людина, яка хоче віддати шану водію медевака. Має бути місце, де зможе помовчати водій. Помовчати про свої «10 хвилин».

10 хвилин відповідальності, вироку. Ті 10 хвилин, коли не можеш швидше — технічний стан «Таблетки» не дозволяє... Але маєш відповідальність за медиків і тих, хто в кузові, бо дорога, бо обстріл... Це вже потім скажуть: «Проникаюча травма, нейротравма, гемоторакс, втратив багато крові...» Це все потім. А зараз і назавжди пам’ятаєш тільки одне — хоча б на 10 хвилин раніше!» — каже Ігор.

Установити на постамент «Таблетку» із червоним хрестом спонукала справжня історія. Історія водія медевака 8-ї автомобільної санітарної роти, котрий, коли мчав за пораненим, у повороті став на два колеса (практично ліг на бік), бо ходова розбита, а амортизаторів просто не було. І вже на зворотному шляху з пораненим на борту він намагався їхати обережніше. І не довіз... Запізнився на ті самі 10 хвилин... Через технічний стан тої ретроавтівки й нестачу запчастин.

«Це і моя історія про «помовчати». У 2015—2016 рр. я був у складі ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь) як інструктор із тактичної медицини від «Захисту патріотів», як водій/механік. Були завдання довести пораненого до шпиталю у Харків чи Дніпро з АТО (з Бахмута і т. д.).

Це і моє «помовчати». Про відчуття, які важко передати, — коли ти везеш пораненого в Харків. Ніч. Поранення — автоматна черга в коліно з близької відстані. На кону нога і життя. Він потребує операції фахівців. Дорога розбита, бинти не витримують, а в ньому 2 по 500. Він кричить, плаче, матюкається і просить знеболююче, з ним лікар. А я розумію, що в ньому вже компот із буторфанолу і бог знає чого ще», — згадує Ігор Сімутін.

І потрібно швидко, але ями по коліно (в районі Ізюма). Тоді ти закриваєш це кляте віконце (між кабіною водія і кузовом), чіпляєшся зубами за кермо, очі на капоті (ніч), і вже більше доби не спиш, бо треба!!! Бо було вже «10 хвилин», але не цього разу...» — згадує Ігор Сімутін.

Допис про це Ігор зробив у Фейсбуці напередодні відкриття легендарної «Таблеточки». І тоді під ним з’явився коментар: «Дякую! Будь-ласка, добавте до наших двох лікарів 30-ї бригади ще нашого водія Зінченка Сергія Володимировича, який загинув за кермом «санітарки»...

У відкритті меморіального знаку взяли участь начальник головного військово-медичного управління - начальник медичної служби ЗСУ генерал-майор медичної служби Ігор Хоменков, начальник національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» генерал-майор медичної служби Анатолій Казмірчук, військові медики, водії, волонтери.


Фото надано Ігорем Сімутіним.