Заходжу в синову кімнату — найзатишніше місце в нашому домі. Тут усе таке рідне і дороге. Тут його дух, його запах, світлини на стіні. Ось він на новорічному святі в дитсадку в костюмі пірата. Такий кумедний — чи то серйозний, чи то наляканий спалахом фотокамери. Тут йому лише 3. А ось уже школяр. Розумні допитливі оченята, рум’янець на щічках — тут уже 10. А там уже випускник — кружляє в танці з Оленкою. Як вони дивляться один на одного! Кохання так і ллється з їхніх очей, зливається в єдине, утворюючи повноводну ріку, в якій вони пливуть, ніби два лебеді — чорний (мій Юрась) і білий (Оленка), не помічаючи нікого навкруг. А ось найсвіжіше фото — в камуфляжі, з автоматом, разом із побратимами. Знаю кожного — адже стільки часу вони пліч-о-пліч у тих вогких окопах під ворожими кулями. Всі вони стали для мене синочками. У сина завжди було багато друзів. Щира усмішка, блиск в очах притягували людей до мого Юрасика. На цьому фото він усе такий же і водночас зовсім інший. Дорослий і змужнілий — уже не хлопчисько, а солдат, громадянин, захисник Вітчизни. А погляд переконує: не бійся, мамо, будь спокійна, я охороняю твій сон і мир у країні!..
Ой, треба ж йому написати! Пишу щодня. Здрастуй, Юрасику. Як ви там сьогодні? Моя подруга — сусідка Галина — дивується: «І про що ти йому пишеш щодня? Де вже й тих слів набратися?». Чудна вона. Я ж мати. Слова линуть із материнського серця, як птахи з вирію до рідного краю. У кожного слова своє призначення. Якесь приголубить, якесь зігріє, а те збадьорить, інше допоможе підвестися, якщо, крий Боже, впаде. А може, він саме схилиться над моїм листом, щоб розібрати в сутінках, що там написано, і в цей момент куля ворожого снайпера, призначена Юрасику, пролетить повз...
Отакі вони — материнські слова, синоньку мій: м’які та теплі, мов пух, і тверді та міцні, як криця. Кожне моє слово — це твій оберіг. Твій і твоїх побратимів. Ми так вас любимо, прагнемо захистити, молимося, щоб настав мир і ви повернулись живими. А ще ми віримо, що Україну ви не віддасте.
Але сьогодні в мене з’явилось якесь дивне передчуття — воно бентежить мене і тривожить. Чогось із самого ранку заходилась прибирати в твоїй кімнаті. Тепліше натопила грубку. Відсувала фіранку, щоб впустити промінці вранішнього сонця в твою кімнату, і замилувалась кущем калини. Пам’ятаєш, як він у нас з’явився? Ще малим ти якось побачив снігура, запитав, що то за пташка. Потім сміявся, мовляв: чому зветься снігур, якщо він зовсім не білий, як сніг, а червоногрудий. Я й сказала: це тому, що взимку снігурі харчуються червоними ягодами калини, тому їхні грудки і почервоніли. Ти сказав, що хочеш посадити кущ калини біля хати, щоб до нас прилітали снігурі. І не забув — навесні ми посадили цю калину під твоїм вікном. Ти підростав, і калина розросталась. Цієї весни вона зацвіла так, ніби молоком облита. А восени віти аж вгиналися під вагою червоних кетягів. А сьогодні вночі сніг припорошив усе білою ковдрою. Я глянула — й оторопіла. Калинові ягідки, що виднілися з-під снігового покрову, здалися мені краплинками свіжої крові на білій пов’язці пораненого... Як у мене защеміло серце! Як закалатало! Крик вирвався з грудей, а в уяві, мов кінокадри, пробігали жахливі сцени бою... Я обм’якла всім тілом і опустилась на стілець. Не знаю, як довго була у тому заціпенінні. Та раптом кущ загойдався, снігові шапки посипались додолу — зграйка снігурів весело щебетала, діловито дзьобала червоні ягідки, а один, перехиляючи голівку набік, увесь час поглядав чорною блискучою намистинкою ока просто на мене крізь шибку... Любий мій синочку, де ти? Як ти? Чи живий-здоровий? Так хочеться тебе обняти, розцілувати. Господи, а чи не поганий знак принесли мені снігурі?
Чую, брязнула хвіртка, сніг рипить під чиїмись ногами. Бровко не гавкає, а радісно скавулить — значить, не чужий прийшов. Це, певно, сусідка Галя. Вона щоденно навідується, то ніби по сіль, то по якусь таблетку, а насправді — щоб розрадити мене, знає, як мені тривожно і самотньо без сина. Цікаво, яку причину вона назве сьогодні? «Галю, та заходь уже, що ти там тупцяєш? Я тут, у Юрковій кімнаті».
«Це не Галя, це я, мамо! Я приїхав!».
Тамара СТАНКОВА, член Національної спілки письменників України.
