Лютий 2014 року. Сімферополь. Протести проти анексії.
Шість років тому, 20 лютого, РФ скористалася тимчасовим безвладдям в Україні через події на Євромайдані у Києві та втечу Віктора Януковича і його соратників. У Криму почалася масова висадка російського десанту. Щоправда, військові одягли камуфляж без жодних розпізнавальних ознак, за що їх охрестили «зеленими чоловічками». Та й президент РФ Володимир Путін аж до самого завершення анексії — 18 березня 2014 року — не визнавав, що територію українського півострова захопили російські війська. «Таку форму можна купити у кожному військторзі», — таку глузливу відповідь від володаря Кремля отримав один з журналістів, який у ті дні під час прес-конференції відверто запитав у Путіна — хто криється за «зеленими чоловічками»?
Утім, насправді операція із захоплення півострова почалася задовго до 2014 року. Ще 1992-го одіозний депутат Кримської облради (пізніше цей орган став Верховною Радою АР Крим) Юрій Мєшков організував збір підписів за проведення референдуму про від’єднання Криму від України. Тодішньому керівництву України цю пожежу вдалося загасити, а пізніше й призабути про неї. Тим більше, що у 90-ті вдалося мирно розділити Чорноморський флот, а також підписати два важливі документи: Будапештський меморандум 1994 року (в обмін на відмову України від ядерної зброї Росія серед інших підписантів ставала гарантом територіальної цілісності нашої держави) і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року, яким відносини між двома країнами проголошувалися стратегічними, а кордони — непорушними.
Однак те, що підписувалося на папері, йшло урозріз з практичними кроками Росії. Так, уже в середині 90-х на півострові з’являється «Російська громада Криму» — організація, яка відверто проголошувала сепаратистські ідеї; активно відкривалися філії російських університетів; московські бізнесмени скуповували підприємства, санаторії. Київ закривав на усе це очі й не дбав про інтеграцію півострова у життя країни. Сумно згадати, що до 2014-го у Криму була лише одна(!) українська гімназія і одна україномовна газета — «Кримська світлиця». Фактично, з середини 2000-х півострів жив у російському культурному, інформаційному й політичному просторах.
Ще одна помилка Києва, яку не можна не згадати говорячи про анексію — ставлення до кримських татар. За 23 роки так і не було вирішено навіть земельне питання — багато з тих, хто повернувся з депортації, так і не дочекалися виділення ділянки. Тому виникали місця самозахоплень, множилися конфлікти і взаємна недовіра. Голова Меджлісу Рефат Чубаров не раз наголошував: якби існувала кримськотатарська автономія, анексія була б неможливою. Але історія не знає умовного часу.
У 2000-х апетити Кремля почали зростати. 2008-го війська РФ вторглися до Грузії. Уже тоді багато українських експертів заговорили про те, що Крим наступний. Але більшість (серед них, зізнаюся, і автор цих рядків) вважали такий сценарій сюрреалістичним й неможливим. Навіщо Кремлю анексувати півострів, який де-факто і так був під їхнім повним впливом, наражатися на міжнародний конфлікт, санкції, псувати відносини з Києвом. Усе це здавалося нелогічним. Але саме цей крок, як потім з’ясувалося, вберіг режим Путіна від краху — змусив росіян забути про проблеми власної країни (шалену корупцію, бідність, чиновницьке свавілля, брак реформ) та переключитися на псевдопатріотичне шаленство.
Є безліч свідчень того, що окупація Криму не була спонтанним рішенням Володимира Путіна. Це і злагодженість військової операції, і готовність на місцях, і навіть така дрібна деталь — виготовлення сумновідомих медалей
«За повернення Криму» міністерство оборони Росії замовило ще у грудні 2013-го.
Незаконна анексія Криму поставила перед Україною і світом багато складних завдань: по-перше, як відновити територіальну цілісність України? Поки що ніхто не спромігся створити навіть майданчик для переговорів стосовно повернення півострова. 2016-го говорили про так звану «Женеву+», але далі заяв справа не пішла. По-друге, як примусити Росію поважати міжнародне право і свої зобов’язання? Нині очевидно, що санкцій (за усієї їх ефективності) у цій справі недостатньо. Утім, останні події на міжнародній арені (наприклад, повернення РФ до Парламентської асамблеї Ради Європи) свідчать, що закривати очі на цю проблему багатьом західним лідерам вигідніше, ніж її розв’язувати. По-третє, як відновити світову архітектуру безпеки, що була створена після Другої світової війни. Уже давно необхідно було реформувати ООН, створити дієві механізми покарання порушників.
Але й тут світова спільнота поводиться безвідповідально. Проте вирішувати усі поставлені Кримом завдання доведеться, питання лише коли і якою ціною.
Фото з архіву (Укрінформ).
