Що ближче ймовірна дата наступної Нормандської зустрічі, то гостріше постає питання: чи буде українська сторона готова до небезпечних сюрпризів і що запропонує на противагу вимогам Кремля? А головне — чи зможе хоч би яка відповідь Володимира Зеленського хижим амбіціям Путіна задовольнити головний запит українського суспільства. Згідно з дослідженнями, таким є припинення воєнних дій на сході країни. Отже, що робити, коли «просто перестати стріляти» не виходить?
Уроки Парижа
Результати зустрічі лідерів чотирьох держав наприкінці минулого року підтвердили побоювання скептиків. Домовленості з РФ мають властивість працювати далеко не завжди, але обов’язково з негативними наслідками для України. Дзеркальне розведення військ не дозволяє зменшити кількість втрат на фронті, а повне припинення вогню залишається звичною фікцією. Досягненням називають хіба що проведений обмін полоненими, але резонанс події зіграв вочевидь не на нашу користь.
На минулому саміті позиції Зеленського й Путіна не зійшлися в питанні про контроль над українським кордоном. Це один із ключових факторів для проведення виборів на окупованій території Донбасу. Президент України чітко заявив, що без відновлення контролю над державним кордоном він не піде на ризик. Можна не сумніватися, що нас чекає продовження цієї надзвичайно актуальної теми. Адже якщо для України кордон на замку – запорука мирного життя в країні, то Росія інтерпретує будь-які норми по-своєму, маючи особистий інтерес на чужих територіях.
Уроки Парижа повинні змусити нашого президента не розкидатися поступками в обмін на сумнівні гарантії Москви. Але надмірні надії української сторони на дипломатичне вирішення конфлікту дають зрозуміти, що запасний вихід із кризи вона має.
Кримський трек
Є діаметральні висловлювання щодо шляхів розв’язання проблем. Одне — на наступній зустрічі «нормандська четвірка» домовиться про вибори на Донбасі, котрі можуть відбутися вже восени цього року, як і місцеві вибори по всій Україні. Інше — за нинішньої ситуації в ОРДЛО проводити вибори неможливо.
Але навіть у цій непогодженості позицій проглядає якась перспектива поступального руху до деескалації. А коли йдеться про осінь-2020 як про дедлайн розв’язання багатьох військових, законодавчих і організаційних завдань, тож що говорити про значущість компромісних рішень?
Невипадково після певної паузи в інфопросторі відновився так званий кримський трек.
Крим залишається аргументом, що дає змогу Україні нагадувати світовій спільноті про справжню суть «миротворця» Путіна. Пожертвуємо цією позицією зараз — хай навіть тимчасово, умовно чи в будь-якому іншому варіанті — шанси на відновлення територіальної цілісності держави різко впадуть. Те, що Путін прагне примусити Україну забути про Крим, давно не таємниця. Але зараз, на тлі уявного потепління позицій світового співтовариства, слід бути особливо обережним і непоступливим. Одна річ — натяки, зовсім інша — офіційні рішення авторитетних міжнародних організацій.
Сребрениця, кажете?
Висновки ОБСЄ і резолюції Генасамблеї ООН, зокрема про порушення в анексованому Криму, є найкращим свідченням ставлення світової цивілізації до агресивних дій Росії. Цинічна реакція РФ поки що допомагає відтягнути неминучість повного краху імперії, що намагається відродитися. Але це лише справа часу, і Путіна не врятують жодні конституційні поправки, кадрові рокіровки та інші хитромудрощі.
Завданням України має бути не запобігливість перед агресором, а наполегливий тиск, фіксація доказової бази для подальшого відновлення справедливості. Хтось скаже, що наші позиції занадто хиткі, щоб говорити з Путіним мовою сили. Але подивіться на Білорусь: будучи давно втягненим в аферу під назвою «союзна держава», президент Білорусі Олександр Лукашенко дозволяє собі висувати умови й навіть шантажувати газовою трубою. Україна в свою чергу теж могла б використовувати газово-транзитний важіль, поки будівництво «Північного потоку» загальмувалося.
І на завершення ще раз про кордон. Говорячи про неможливість передачі рубежів під контроль України, російський президент «занепокоєний» загрозою повторення кривавих подій у Сребрениці. Слова Путіна про інтерпретацію боснійської кризи таки мають пророчий відтінок. Нагадаю, що війну в Боснії через десятиліття суд ООН визнав міжнародним конфліктом. А як закінчив свій шлях сербський лідер Слободан Милошевич, який вів воєнні дії на території сусідньої країни, годі й нагадувати...
Олександр КОНДРАТЕНКО, політаналітик.
