Як відомо, новий Кабінет Міністрів України впритул підійшов до створення/відновлення Мінагрополітики. Що це: визнання некомпетентності та намагання відіграти ситуацію назад? Чи все-таки спроба створити сучасне міністерство, позбавлене недоліків минулого, та за цим еталоном у подальшому реформувати й інші відомства?
Нагадаємо читачам кілька думок професіоналів напередодні приєднання Мінагрополітики до Мінекономіки.
Ольга ТРОФІМЦЕВА, колишня в.о. міністра аграрної політики та продовольства України:
— Спираючись на власні принципи та знання, а також на отриманий останніми роками досвід, мушу сказати, що в аграрного сектору нашої країни є абсолютно повне право мати власного представника. Я навіть сказала б, лобіста у найвищому державному колегіальному органі виконавчої влади — Кабінеті Міністрів.
Проблема доцільності існування в нашій країні галузевого міністерства обумовлюється логікою забезпечення економічного зростання: 18 відсотків ВВП та 40 відсотків валютної виручки формує сьогодні саме АПК.
Завдання перед кожною державою ставлять і вимоги часу, і потреби суспільства. І тут маємо визначитися не з існуванням, а все-таки з наповненням роботи, із завданням: виходячи з викликів часу, суспільства та глобальних ринків, що має робити Мінагрополітики України сьогодні?
На початку незалежності України аграрна політика ґрунтувалася на потребах гарантування продовольчої безпеки, пізніше — на потребі стимулювання розвитку. Це у нас робили з допомогою таких інструментів, як державні закупівлі, адміністрування роботи державних підприємств та регулювання цін на продовольчі товари, запровадження експортних обмежень.
Потім були етапи запровадження більш ринкових цивілізованих інструментів (інтервенції, лібералізація), а на останньому етапі — впровадження принципів розумної регуляції та європейська інтеграція.
Іван СЛОБОДЯНИК, голова комітету Асоціацій фермерів та приватних землевласників України:
— У такому вигляді, в якому воно є, вважаю, що Мінагрополітики справді втратило свій сенс. Це щось середнє між Мінсільгосппродом радянського часу й недоструктурою Мінагрополітики в країні з ринковою економікою. Отож якщо ліквідувати таке міністерство, нічого особливого аграрний сектор не втратить.
Але, насправді, потрібно замінити наявне відомство ефективнішою структурою. Подібною, наприклад, до Міністерства аграрної політики Польщі. Оскільки повна ліквідація аграрного міністерства без створення нової структури, на мою думку, теж буде помилкою.
Айварас АБРОМАВІЧУС, колишній міністр економічного розвитку і торгівлі України:
— Вважаю, що така структура, як МінАП — не обов’язкова. Наприклад, за одинадцять років роботи нашої компанії ми ніколи й ні за чим до нього не зверталися. Головне, аби нам не заважали працювати.
Просування квот та української продукції на зовнішні ринки чи відкриття нових ринків? Цим займається Міністерство економічного розвитку і торгівлі, посольства, торгові місії тощо. Створено окремі інститути із сертифікації продукції — вони цілком можуть працювати окремо від міністерств. А Мінагрополітики вже історично скотилося до того, що навіть їхні працівники найменше заробляють, у порівнянні з працівниками інших відомств, а звідси й найнижча кваліфікація кадрів. І я не впевнений, що керівництво МінАП зможе щось змінити у кращий бік.
Отже, відновлення Мінагрополітики може бути корисним для України лише за умови, що суттєво змінимо стару модель функціонування відомства. Так, МінАП повинно формувати аграрну політику, передбачати нові ринки, вести маркетинг на міждержавному рівні, зокрема взяти на себе функцію лобіювання державних інтересів в економічній та аграрній сферах при посольствах. Як це роблять сільськогосподарські відомства Франції та Німеччини. В Україні посольства цих країн мають радників та аграрних аташе. То хіба не час і нам діяти за такою моделлю?
Лакмусовим папірцем позитивних змін буде доля колишніх підприємств (інститутів) Мінагрополітики, які передано Мінекономіки. Чи повернуть їх під патронат новоствореного міністерства?
Так, Тарас Висоцький на одній з перших нарад як заступник міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства з питань агрополітики мав змогу переконатися в тому, що більшість підприємств міністерства є вкрай неефективними. Мало того, та ж більшість взагалі є не потрібними державі, бо не зрозуміло, які завдання вони виконують.
Яскравим прикладом таких структур є славнозвісний УкрНДІПВТ імені Л. Погорілого. Структура, створена в радянські часи як випробувальна станція для сільськогосподарської техніки, давно стала зливним бачком для бюджетних коштів. Не маючи у своєму складі повноцінного кадрового забезпечення, інститут отримує мільйони на, за визначенням академіка В. Адамчука, «умовні дослідження, які не мали ні наукової новизни, ні практичної значимості і ніким не були затребувані». У своїй роботі воно намагається фактично емітувати діяльність, характерну установам Національної академії аграрних наук України. До того ж підприємство позиціонує себе як розробник технічних регламентів, які фактично є відшліфованим перекладом європейських нормативних документів, зроблених іншими організаціями. Випробувальна діяльність, що її здійснює інститут, не є унікальною, адже такі самі випробування проводять підприємства України, не отримуючи на це бюджетні кошти.
Інститут сам ніколи не оголосить про свою непотрібність, він логічно шукатиме шляхи виживання і прагнутиме довести свою необхідність. Завданням державних органів є прийняття рішень стосовно як підприємств, так і наукових установ, які вичерпали свої функції і не зуміли адаптуватись до роботи в ринкових умовах сьогодення.
Хочеться вірити, що в Україні працюватиме нове, а не відновлене Міністерство аграрної політики, з логічною та оптимальною структурою. Та головне, його фахівці на ділі розв’язуватимуть гострі для держави і товаровиробників проблеми.
