Поріднені піснею. Друзі і творчі побратими Дмитро Гнатюк та Андрій Демиденко на ювілейному вечорі поета в Національному палаці мистецтв «Україна». 2001 р.
Ми пропонуємо вашій увазі новели-спогади та окремі вірші його однодумця й товариша, видатного поета Андрія Демиденка, котрі нещодавно побачили світ під промовистою назвою «Український богоголос». Для автора матеріалу Дмитро Гнатюк завжди живий, тож і розповідь він веде, ніби щойно спілкувався зі співаком.
Останній із могікан!
Дмитро Михайлович Гнатюк. Останній із могікан! Для мене він — вічна філософія таланту і молодості.
Співом Дмитра Гнатюка не наслухатися — він грандіозний! Як розкрилений білий лебідь на дзеркальній воді. В його голосі живе Україна.
А почалося все з буковинського сільського дитячого церковного хору, де Дмитрик навчився співати і де приязний та добрий панотець Дмитро показав йому нотну грамоту.
Дмитро Гнатюк сягнув у своїй кар’єрі світового вокального олімпу на рівні знаменитого болгарина Ніколая Гяурова і своїх знаменитих співвітчизників Бориса Гмирі, Євгенії Мірошниченко та Анатолія Кочерги. Але залишився скромною, толерантною людиною з уродженою інтелігентністю.
Великий Маестро обперезав своїми гастролями майже всі країни і зазнав нечуваного успіху, який не випадав на долю жодного українського митця! Та не одягнув корону. Не став пихтіти на лаврах.
І в свої дев’яносто перебуває на вістрі головних мистецьких діянь. При цьому почувається мажорно й окрилено. З незмінними іскорками гумору. І нині вражає своєю працелюбністю та невгамовною жагою творчості.
Здійснює й тепер режисерські постановки видатних оперних полотен, неодмінно обстоюючи українські позиції в культурному просторові.
А найважливіше — продовжує виступати в концертах. Збираючи аншлаги. Зриваючи шалені овації. Купаючись в нескінченній людській вдячності. В його віці — це унікальне явище.
Як птах у польоті
Він у співі — як птах у польоті!
Благодатна природа-матір Карпат дала Д. М. Гнатюку все: рідкісний, видатний голос, який оповиває слово мудрістю; величаву, красиву, співучу поставу; чаруючу посмішку, лебедині руки. Я не помилився, саме лебедині. Плюс лавинну харизматичну енергетику, вокальну експресію і чуттєвість.
Весь цей арсенал його творчої магії гармонійно наснажує образ пісні чи оперної партії. І все це разом підкорює і заполонює нас.
…На все, або майже на все, існує мода. На тембральні барви також, друзі. Послухайте записи не одного з пісенних ідолів минулого. А послухавши, переконайтеся: багато з них сьогодні «посипані нафталіном». Тембральне ж наповнення голосу Д. М. Гнатюка — і через півстоліття — залишається хвилюючим. Цей метр вміє здивувати.
Чомусь, майже завжди, як мова заходить про співака Дмитра Гнатюка, розпочинають із його голосу. Приймаю як належне. Та для мене співець Дмитро Гнатюк — це перш за все його божественне піано, яке пронизує до самих глибин і залишається там. Таким піано не володіє в світі ніхто.
Задоволення — неймовірне
Непросто знайти в Україні людину, яка б не знала Дмитра Гнатюка як оперного гранд-соліста, як виконавця-доку естрадних чи народних українських пісень, романсів і солоспівів. Та, либонь, мало хто чув, як звучать у його подачі гуцульські коломийки. Задоволення — неймовірне!
Його голос струмує по них, мов кришталь-вода гірською рікою. Він то розбурхує слово грайливістю, то хмелить ним, то голубить його, як срібні потоки каміння на своєму шляху.
І все це — з пракоріння....
І всі слова чути, як ті дзвіночки. Адже дикція — еталонна!
Атака клавіром
Герой України має чудовий поетичний смак і відчуття. Вельми педантичний у виборі пісень до свого репертуару. Авторська братія — композитори і поети — гасала за ним роями. Та взяти творчий шлюб вдавалося одиницям.
Пригадую випадок. Стоїмо ми якось на Майдані Незалежності, де нас щойно відзняло телебачення. І тут я потилицею відчуваю, що Гнатюка хтось висліджує... Підбігає захеканий, у джинсах, молодик. І зразу ж атакує його своїм клавіром: «Дмитре Михайловичу! Я композитор. Цю пісню я написав спеціально для Вас! Ось побачите, Вам сподобається».
Дмитро Михайлович хутенько пробігся по нотах. І так же хутенько повертає клавір композитору: «Друже, пробачте. Але мелодія — не дуже...» «Чому?» — ошалів той. «Забагато нот», — не то серйозно, не то жартома стиха відповів Маестро.
Найдорожчий концерт
Пам’ять!
На її сторінці 1968 рік.
Районне містечко Городенка збуджене і уроче: старі й малі — всі спішать до Будинку культури почути концерт Дмитра Гнатюка, який приїхав на свою малу батьківщину. Це була дяка родині, яка дала йому життя, такий талант, що вибився з такого глухого села в люди.
У залі сидять і стоять — ніде й голці впасти. Він добре розуміє: можна добитися признання будь-де, та в своїх земляків — найскладніше.
Усе найкраще і найдорожче із його репертуару звучало в цьому розлогому концерті. Але найприкметнішим було те, що серед слухачів був його батько Михайло.
В якусь мить, незчувшись, напевно, і сам, як це сталося, Дмитро спустився до нього в залу, став на коліно і поцілував руку.
Це було потрясінням для всіх. І було воно промовистіше за всі слова. Будинок культури розносило від гулу оплесків! І цей концерт став йому найдорожчим з усіх.
Картини, як люди
Як шанувальник образотворчого мистецтва Дмитро Гнатюк — колекціонер із великим стажем. Його колекція серйозна й авторитетна. Їй роздають гучні похвали. Нею захоплюються. Пишаються. А її власнику — заздрять…
Ніхто в наш сущий байдужий час не перепитав Д. М. Гнатюка: «А яким здоров’ям вона Вам дісталася?»
Окремі, ще за радянської доби, викуповував у музейних запасниках. Інші отримував як плату за концерти. І все збирав, збирав... А скільки виїздив! Скільки обійшов! Скільки вистояв ночей у вагонних коридорах із своїм потрощеним скарбом, бо не поміщався розмірами в купе. Як не раз в стоячому біля нічного вагонного вікна стрункому чоловікові пасажири впізнавали народного артиста СРСР. І скрушно хитали головами. Бо не могли второпати, чому, замість того щоб спати в купе або займатися там пиятикою, він стовбичить із підозрілим пакунком у коридорі нічного вагона?..
Тоді картини не потрібні були нікому. Всіма забуті. Покалічені й розбиті, полущені й порізані. Вони догнивали і вмирали в сирих запасниках без надії зустрінути людський погляд.
Але ж картини, як люди: їх треба любити і оберігати. І дорожити ними.
Цього Д. М. Гнатюк дотримується свято.
І зважте, панове. Всі реставраційні роботи він провів за свій власний кошт.
Непоправний оптиміст
Навіть маючи за плечима солідний тягар літ, Дмитро Михайлович винятково підтягнутий і неодмінно акуратний.
Закохується в таланти. Тяжіє до них.
Бажаний співбесідник.
Вміє слухати і чути.
Легкий на підйом.
Для нього не існує в спілкуванні вікового бар’єру.
Непоправний оптиміст.
Цинізм наших днів не забруднив його душу.
За всі роки нашої дружби не пам’ятаю випадку, щоб Маестро проявив недбалість чи схибив своєю пунктуальністю.
Навіть, коли говорить про інше, музика володіє ним.
О, музико свята
О, музико свята, —
мій ніжний океан.
Моя любов. Моє життя.
мої вітрила.
О скільки раз зціляла
душі ти від ран.
О, музико свята,
неси в свій океан! —
Моя любов
і благодатна сила.
О, музико свята.
За успіх свій плачу.
За те, що не корюсь.
За те, що я щасливий.
Я слів своїх і сліз
ніколи не зречусь.
О, музико свята.
За все я заплачу!
Була б лише ціна та
справедлива…
О, музико свята!
Ти найсвітліший храм.
Мій найдорожчий рай! —
Дорожчого не буде…
Спасибі, що ти є.
Що ти в мені — зоря.
О мій політ. Моя судьба.
Моя ти сповідь
людям.
О, музико свята, —
мелодій океан!
Моя любов. Моє життя.
Мої вітрила.
О скільки раз зціляла
душі ти від ран.
О, музико свята, —
нестримний океан! —
Мене радіти
й плакати навчила.
О, Музико свята!
Резюме
Вірю:
* З усього безцінного
часу, що відводить
нам Господь,
Дмитро Михайлович
не змарнував ні днини.
Стверджую:
* Смуток журби завжди розвіється,
Коли сходить сонце надії.
Так буває завжди,
Коли співає Дмитро
Гнатюк.
* Його ім’я — українець до мозку кісток.
Хоча міг гарантовано стати громадянином
світу.
* Все минає.
І все повторюється.
А Гнатюк Дмитро —
Ні!
Зупиніться, оркестрів тутті!
Зупиніться,
оркестрів тутті —
Не перебити
вам голос
цього козака!
Я хочу чути
Октави розкуті
Й геніальне піано
від Дмитра Гнатюка.
Патріарше.
І не думайте...
Рано.
Вас Україна —
відпуска!
