Хутір Рихта нині є частиною села Поляна Кричильської сільради у Сарненському районі Рівненщини. У місцевої мешканки розпитали, де живе дід Йосип, який постоли плете. «Їдьте прямо, побачите  пофарбовану в жовтий хату», — підказала

Довгу й цікаву розповідь про своє життя Йосип ШИМКО (на знімку) розпочав здалеку:

— На цьому місці, де ми розмовляємо, за часів Польщі стояла «гайовка» (будівля, що належала лісництву). Сталося лихо — вона згоріла й моєму діду Івану дозволили там збудувати собі хату. Будиночок вийшов маленький, як і всі в ті часи, але вкритий не соломою, а гонтою (дерев’яними дощечками) — високоякісним на той час будматеріалом. У ньому й оселилася сім’я. А вже мій батько Яким працював лісником у Немовицькому лісництві. Робота в нього була відповідальна — у понеділок їхав ровером (не у всіх тоді був такий транспорт!) у Немовичі й повертався додому аж у суботу.

У 1940-му, коли на Поліссі вже хазяйнувала радянська влада, їхню родину (батька, матір і двох малолітніх дітей — Йосипу було лише чотири роки) разом з іншими українцями, білорусами та поляками вивезли до Сибіру. Їхали, пригадує сивочолий чоловік, у закритих вагонах з озброєною охороною. На місці зустріли з гармошками, посадили на санки й по глибокому снігу повезли на постійне місце проживання. На зрізаній серед лісу ділянці стояв загальний барак. Приміщення було розділене на клітки (як для телят) для кожної сім’ї. У проході для опалення поставили лише три буржуйки, а надворі — сибірські морози.

Якось прийшов батько з роботи і повідомив: «Розібралися, що ми ні в чому не винні, тож можемо повертатися додому». Чимало родин одразу ж вирушили в рідні краї, хоча добиратися мусили вже за власні кошти. Та не всім пощастило, бо розпочалася війна і їхній ешелон розбомбили. Оскільки гітлерівці окупували Україну, Шимки затрималися у далекій тайзі.

— У 1944 році, коли нацистів уже погнали з нашого краю, прийшов лист від бабусі (вона була грамотною), що нарешті можна додому. Ми з меншим братом стрибали від радості, що їдемо до бабусі й дідуся, — пригадує старожил. — Півтора місяця добиралися до Києва. Часто доводилося на різних станціях у тупику чекати, поки причеплять до якогось попутного потяга. Звідти маршрут проліг до Одеси. Уже на Одещині нас розмістили в селі, де раніше жили румуни. Продукти виділяли, а працювати заборонили, сказавши, що привезли на відпочинок. Зберігали там багато різного зерна, та не було чим його помолоти. Батько знайшов твердий камінь і витесав з нього жорна. День і ніч односельці мололи на ньому зерно. Почули про майстра в райцентрі, запросили відремонтувати два млини. Батько зумів довести одного з них до пуття і запустив у роботу за допомогою колгоспного трактора. А навесні, коли трактор став потрібен у полі, Яким склав із поламаної техніки, що лежала серед степу, інший двигун — і млин знову запрацював. Тільки через півтора року родина змогла нарешті повернутися на Полісся, де батьку знову запропонували роботу в лісі.

Йосип закінчив 4 класи Полянської школи. А вже перед службою в армії ходив у вечірню Кричильську. Й оскільки добре вчився, то в атестаті записали, що здобув 8-річну освіту. Служив кухарем, за словами оповідача, навколо дому (Львівська, Хмельницька та Волинська області) й навіть заслужив три відпустки, щоб зустрітися з батьками, родичами та дружиною, з якою побралися ще до армії. Познайомилися в Кричильську, сподобалась дуже. Побоявся, що за три роки служби в армії може хтось забрати, тож поспішив одружитися. Отож коли прийшла пора у 1954 році йти до лав збройних сил, їхньому синочку уже виповнився місяць.

— Повернувшись у Рихту, пасли разом із дружиною 80 колгоспних корів. Але покинув цю роботу. Знайшов іншу. Тоді по Горині пустили катери. Три роки разом із бригадою за допомогою спецтехніки очищали русло річки від затонулих дубів, що заважали судноплавству. На роботі рибки міг наловити, дров заготовити. А от із сіном було погано, а вдома ж тримав корову. Почув, що в лісі почали заготовляти живицю. Перейшов на підсочку й 18 років працював зі смолою в Кричильському лісництві. Заготовляв по 10 тонн продукції щороку. Важку працю добре оплачували — отримував до 300 рублів. А в ту пору велосипед коштував 45 рублів, мішок борошна вищого ґатунку — 21, — пригадує Йосип Якимович.

Потім йому запропонували роботу лісника в Костянтинівському лісництві. І ще 12 років, аж до виходу на заслужений відпочинок, працював на цій посаді. Про те, що скрізь старанно виконував свою роботу, свідчать численні грамоти, не раз портрет Йосипа Шимка красувався на дошці пошани.

Разом із дружиною (вона вже померла) виростили семеро дітей! Мешкають нині вони в Костянтинівці, у Кричильську, Сарнах і Дніпрі. Шестеро одружених, один із синів, до речі, теж пов’язав свою долю з лісом. Біля батька залишилася дочка. Через лихо, що зветься Чорнобиль, уже в дорослому віці стала пересуватися на інвалідному візку.

За те, що довелося не з власної волі побувати в Сибіру, отримав Йосип Шимко компенсацію від держави — чотири з половиною мільйона, за які придбав... декілька банок фарби та розмалював хату. «Ось таким я був «мільйонером»!» — усміхається.

Запитав старожила, коли почав плести свої знамениті постоли? Перший досвід, каже, перейняв від діда, а згодом, уже після повернення з Сибіру, разом із пастухами виготовляли з лози й верби, що росла понад болотами, легке та зручне взуття. Нині ж здоров’я вже не те, що в молоді роки, але кошелі та різні корзини, і не лише з лози, потроху плете. Постоли ж замовляють для музеїв, комусь цікаво вдома повісити на стіну такий старовинний експонат. А ще молоді люди, які популяризують народні традиції, — щоб виступати в ньому з народними піснями й танцями на сцені. За це отримує Йосип Шимко різноманітні грамоти й подяки.

У січні Йосипу Якимовичу виповнилося 85 літ. Найбільше радіє він з того, що має 22 внуки та 29 правнуків!

Сарни Рівненської області.

Фото автора.