В експозиції — вітражний диптих «Час Ярослава Мудрого» та «Час Нестора Літописця» (на знімку). Перша частина диптиха присвячена порі найбільшого розквіту Київської держави за часів князювання Ярослава, котрий мав династичні зв’язки з усією Європою, друга — відображає визначні події ХI—XII століть та людей, які в ту добу творили і писали історію нашого народу.
— Скільки себе пам’ятаю, мені завжди було цікаво, що і як було раніше з моїм родом, народом і яким буде наше майбутнє, — каже Олександр Мельник. — Історія була одним із найулюбленіших предметів у школі. Мене, школяра, дивувало, що історію СРСР починали «висвітлювати» ще з часів держави Урарту, Київської Русі, а історію України в нашій школі взагалі не викладали, хоч і був тоненький підручничок, що починався з козацької доби. Ніби до того нас не існувало.

Насправді історія Руси-України має тисячолітню традицію державотворення і таку ж давню культуру та мову, про що й розповідає вітражний диптих.

— У центрі композиції «Час Нестора Літописця» — постать давньоруського подвижника, який передає сувій з написом «Звідки пішла земля Руська...» хлопчику, що має продовжити розпочату ним справу, — зазначає художник.

Покровитель учених та вчителів зіграв надзвичайно важливу роль у процесах націє- та державотворення. Він — перший історик Руси-України, укладач «Повісті минулих літ», автор «Читання про святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба» та «Житія преподобного Феодосія Печерського», що обстоює цілісність Руської землі, закликає згадати про велич предків та об’єднатися перед загрозою і який розповів про витоки українського народу та Руси-України.

Чернець Печерського монастиря у літописі вказує, що на нашій території жили слов’янські племена, «а називались вони так, де сиділи»: древляни (Житомирщина), драговичі (Білорусь), сіверяни (Чернігівщина) і «поляни, або русь». Письменник Юрій Мушкетик зазначав: «Ми й без Нестора розуміємо, чому поляни-русь так називалися, бо сиділи в межиріччі Росі, Роськи, Роставиці. «Бо се тільки слов’янський народ на Русі, — писав Нестор, — поляни, древляни, новгородці, полочани, драговичі, сіверяни, бужани... А се — інші, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиса, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, нарова, ліб. Ці мають свою мову».

У Нестора ми знаходимо численні повідомлення, що руси або воювали з чуддю, мордвою, голяддю й іншими племенами, що населяли територію нинішньої Росії, або водили їх із собою на Візантію.

Дослідники, зокрема відомий історик, перший ректор Університету святого Володимира Михайло Максимович, називають літописця українцем. «Якщо у Нестора написано: «цариця», «у отця» і т. д. — треба визнати, що це написано українцем», — наголошував він. Один із найкращих знавців руських літописів професор Василь Яременко також наголошував: «Нестор Літописець — українець. І в побуті користувався українською мовою. Саме з цієї причини українська лексика ллється суцільним потоком у «Повісті»: жито, колодязь, зоря, посаг, сварити, приязнь, туга, сором, стріха, рілля, рало...» На думку вченого, у «Повісті» «немає жодного російського слова».

Проблемою виникнення та використання української мови дослідники цікавляться щонайменше двісті років. Як свідчать заборони солов’їної в Російській імперії, на певних етапах історії ця проблема перетворювалася із наукової на суто політичну. Наші північні сусіди проголошують українську мову «російсько-польським діалектом», тобто російською мовою, зіпсованою польськими впливами після розпаду Київської Русі. Цю тезу вперше у середині XVIII століття у своїх філологічних трактатах висловив Ломоносов. Цю думку у позаминулому столітті підхопили російські політики, філологи, і вона й нині сприймається ними як незаперечна істина.

Всесвітньо відомий учений академік Агатангел Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, стверджував, що жива українська мова XI століття «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена» і за часів Київської Русі українська вже існувала.

В Іпатіївському списку «Повісті минулих літ» вперше в останній чверті XII століття з’являється і назва нашої країни — Україна. Літописець, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 році, писав: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». У 1189 році князь Ростислав поїхав «до України Галицької».