Вернісаж Наталії Гончарової «Ієрогліфи почуттів» у столичному арт-центрі «Arka» засвідчив про появу на мистецькому небосхилі розкриленої самобутньої художниці.
Роботи Наталії пронизані музикою, точніше — внутрішньою мелодією. Вона озивається до нас пластичними лініями людського тіла, композиційною вивершеністю, напівтонами кольорової гами. Можливо, це йде від того, що народилася мисткиня у мальовничому буковинському селі Клішківці, неподалік древнього Хотина? Чи від того, що закінчила музичну школу, добре грає на піаніно і навіть працювала педагогом? Та, мабуть, від усього потроху. А найбільше від того, що вона залюблена у життя, у людей, які з нею поруч, у справу, без якої не мислить своєї подальшої долі. А все талановите, красиве, світле народжується з любові. І музика також.
Не дивно, що стосунки між жінкою і чоловіком домінують на полотнах Наталії Гончарової. Взяти хоча б її триптих «Історія кохання», на якому відтворено три миті щастя. Перша — Він і Вона насолоджуються місячною ніччю і власними почуттями. Друга — Він на колінах просить руки у своєї Коханої, яка подана на білому фоні і здається закоханому цілою планетою. І третя — сплелися воєдино їхні тіла і долі. Як у Бориса Пастернака:
«На озаренный потолок
Ложились тени.
Сплетенье рук, сплетенье ног,
Судьбы сплетенье».
Здавалося б, вічний, як світ, мотив. Але своїми «ієрогліфами» (знаками), своїми графічними лініями мисткиня пропонує нам неповторне художнє розуміння цієї вічної теми, свою музику почуттів.
Тематичний ряд кохання продовжують роботи «Місячний вальс», «Квітка любові», «Блюз для двох», «Танцівниця» та інші. Сміливі композиційні рішення, витонченість графічних ліній, вдало підібрана колористика, точність художньої деталі — усе це наближає полотна до глядача, «викрешує» позитивні асоціації. При тому художня стилістика письма Наталії Гончарової не легкодоступна. Вона вимагає від нас емоційних та інтелектуальних зусиль. Чи не тому майстриня кожне своє полотно доповнює власними віршованими рядками. «Изгиб — как тело саксофона, Блюз на двоих — души струна...» — це поетичний ключик для розуміння творчого задуму «Блюзу для двох».
Можливо, це йде від витонченої натури художниці. Адже жінка доти залишається бажаною і коханою для чоловіка, доки зберігає в собі внутрішню незбагненність, трепетну таємницю, яку треба відгадувати щодня. Так і з роботами Наталії Гончарової. Попри «ієрогліфи», точніше — символи, які виразно домінують у художній тканині її творів, ці картини «читаються». Бо в них є те, що робить людину людиною.
Осібно хочу згадати про роботи «Катастрофа», «На грані» і, звичайно, «Майдан». Нині звично писати і говорити про українські події минулої зими. Але «Майдан» Наталії Гончарової — не данина моді. То її біль і надія. Так, там бачимо й недогорілі шини на столичній бруківці, і «Беркут», і поминальну свічку. Але передано все це через жіночі очі, в них — найбільше смислове навантаження. Саме у нескореному жіночому погляді вловлюємо і гідність, і відвагу, і рішучість, і гнів — те, без чого немислима перемога. «Катастрофа» — це художнє сприйняття американської трагедії 11 вересня 2001 року. Тут найголовніша деталь — уламок хмарочоса, який крізь пелену диму і куряви падає на землю. Він чимось нагадує метеорит, що несподівано виринає з космічної вирви. Це своєрідна засторога художниці: ненависть породжує зло, непорозуміння призводить до трагедії. І події останнього року це виразно підтверджують.
Дехто може дорікнути: мовляв, у її роботах немає української ідентичності. Що можна сказати з цього приводу? І так, і ні. Бо, з одного боку, в пластиці її графічних ліній, у колористиці є щось від нашого фольклору, зокрема, від українського мелосу. А з другого — вона мислить планетарно. Тож здебільшого її графічні символи подані на тлі, яке чимось нагадує космічні вихори, галактичне безмежжя.
На думку самої художниці, кожна виставка — як побачення з коханою людиною. А що переживає кожен з нас під час такої зустрічі? Любовне зачарування, романтичну насолоду і, звісно, добрі надії.
Отож від цього приємного побачення художниці Наталії Гончарової зі своїми глядачами у столичному арт-центрі «Аrkа» багато в чому залежать їхні подальші стосунки. Сподіватимемося, що вони стануть постійними, міцними і взаємокорисними.
Фото Олега ПАЛЯМАРА.
