«Я – звичайний поет, недолучений до творення правових указів та рішень, – сповіщає патріарх української пісенної творчості, народний артист України, автор понад 1000 пісень Вадим Крищенко. – Застосовую те, що мені дав Бог. І гадаю, що моя пісня, мій віршований рядок також можуть огорнути людей пломенем єднання для утвердження українського духу... Я б'ю у дзвін тривоги, щоб почули і ви...». 

У переддень свого 85-річчя він дав інтерв'ю для читачів газети «Голос України».

Так віщували зорі

– Вадиме Дмитровичу, коли вперше заспівало ваше серце?

– Коли гойдався в маминій колисці.

– Але ж без музичного супроводу?

– То було акапельне соло на мотив природи. Всі так починали.

– Та не всі поетами-піснярами ставали.

– Певно, так віщували зорі. 

– Коли вас торкнулася поетична муза?

– У школі.

– Кому присвятили першого вірша?

– Звісно, матері. Її образ і тема малої Батьківщини проходять крізь усю мою поетичну творчість. З молоком матері вбираєш і любов до рідного краю. Чарівною казкою спливають в уяві дитячі літа на березі затишної річки Хомори, гойдалка під горіхом у селі Глибочок Баранівського району і святі обличчя мами з бабусею. 

Обох їх уже давно немає, царство їм небесне. Але через товщу десятиріч долинає їхній зворушливий дует – займаючись якоюсь справою чи відпочиваючи, було, тихо щось наспівують. Від того співу для мене і сонце ласкавішало, і наче небо приземлялося, і здавалося, що ти піднімаєшся на крилах у вирій...

– Он на яку височінь занесли ці крила. Вчилися на відмінно?

– Хіба син директора школи міг вчитися інакше? До речі, після повернення батька з фронту наша родина оселилася в Житомирі. Тут він спочатку очолював колектив школи № 1 на Мальованці, згодом – школи № 23, в якій у 2011 році було відкрито музей Вадима Крищенка.

Вслухаюсь у мелодію душі 

– І як стелився шлях майбутнього піснетворця?

– Після школи вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Сама назва та Кобзареве ім'я вишу наче освячували поетичне натхнення. Відвідував літературну студію, якою керував талановитий письменник Юрій Мушкетик, а старостою був Василь Симоненко. За однією партою сидів з Борисом Олійником.

– Кажуть, студенти філфаку і майбутні журналісти у конспектах з економіки та історії держави часто писали вірші. З вами таке було?

– Звичайно. Муза влітала в душу коли завгодно і де завгодно. Навіть під час лекцій. Як їй відмовиш? Ловиш ту жар-птицю, ледь устигаєш римувати. Іноді вдало народжену строфу фіксуєш на клаптику паперу, потім переписуєш у зошит.

Один із перших своїх поетичних зошитів наважився показати Андрію Малишку. Через деякий час він запрошує до себе. Йду з хвилюванням. «Андрію Самійловичу, – запитую, – ну як?». Малишко пильно глянув мені у вічі і по-батьківськи лагідним голосом мовив: «Твої вірші, Вадиме, – як пісня». 

Тоді я подумав: «А це добре чи погано?» Та за мить Малишко додав: «Пиши, юначе, твори, набирай розгону. Бо цей жанр зупинок не визнає. Вслухайся в мелодію душі». Тільки через багато років я зрозумів, що великий Майстер, який сам прекрасно писав пісні, зумів розгледіти в поетові-початківцеві цю схильність до пісні.

Тоді навіть уявити собі не міг, що після першої збірки поезій «Тепла прорість», випущеної у світ у 1963 році, попереду будуть ще понад 50 поетичних збірок і в співпраці з багатьма композиторами я стану автором майже 1000 пісень та композицій.

– І які пісні народжувались з підслуханої мелодії душі?

– «Я до кладочки іду». На музику поклав симфоніст Климентій Домінчен. Щоб вона злетіла у світ, треба було знайти привабливу виконавицю. Звернулися до хору імені Григорія Верьовки. Художній керівник Анатолій Авдієвський показав яскраву маленьку дівчинку. Це була Алла Кудлай. І вона своїм чарівним голосом подарувала пісні крила.

Один за одним з'являлися нові хіти. З Ігорем Білозіром написали пісню «Ласкаво просимо», життя їй дала Оксана Білозір. Ігор Поклад – автор музики до пісні «Хай щастить вам, люди добрі». Вона в постійному репертуарі Василя Зінкевича. Її як своєрідний символ країни виконували на зарубіжних гастролях наші ансамблі. Плідною була моя співпраця з композиторами Геннадієм Татарченком, Олександром Злотником, Олександром Морозовим, Павлом Дворським, Володимиром Домшинським та багатьма іншими чародіями музики.

– Для популярності пісні має значення, хто її вперше виконає?

– Дуже велике. Дякуючи Богові, мені таланило з виконавцями. Після першого виконання мої пісні стали постійними в репертуарах Софії Ротару, Лілії Сандулеси, Іво Бобула, квартету «Гетьман», Івана Поповича, Павла Дворського, Павла Зіброва, Ярослава Борути, Віталія і Світлани Білоножків, Віктора Шпортька, Івана Мацялка – всіх не перелічиш. 

Неперевершеними виконавцями моїх пісень були Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і Раїса Кириченко. Царство їм небесне! Наділений Богом, їхній спів мав особливий унікальний тембр і такий потужний емоційний заряд, що зали буквально вибухали оплесками, довго не відпускаючи за куліси. Я радий, що й поезію мою читають зі сцени. Навіть мене, автора, який вклав серце у той чи інший вірш, сльози душать, коли їх читає Герой України, народний артист України Анатолій Паламаренко.

– Вам, батькові неймовірно великої кількості пісень, звичайно, дорога і близька серцю кожна з них. Але ж є найдорожчі і найближчі?

– А це запитання найскладніше. Бо нарівні з іншими піснями частку мене увібрали пісні: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», «Мамо, я за тебе помолюсь», «Одна – єдина», «Хай щастить вам, люди добрі», «Родина», «Десять Господніх заповідей», «Молитва», «Хай береже усіх Господня сила», «Благослови», «Україна», «Білі нарциси», «Берег любові», «Отчий край», «Кохана», «Лебеді кохання».

– І наївне запитання, хоча сьогодні воно, як кажуть, на часі: ваші пісні хтось колись крав, видаючи за свої? 

– Важко відповісти. Хіба за цим встежиш? Був інший випадок. Композиція «Наливайте, браття, кришталеві чаші» так часто звучала, що скрізь вважалася народною. А раз народна, то бери й співай. Був би голос. Польський режисер Єжи Гофман, певно, так і думав, використавши її у своєму фільмі «Вогнем і мечем». Тому дозволу в авторів не питав. Ми пробували відстояти свої права, але нічого з того не вийшло.

З висоти слави 

– Вадиме Дмитровичу, ви все своє життя присвятили творенню пісень, які облетіли світ, полонивши серця мільйонів людей. Значна їх частина стала народними. Вони виховують світлі почуття краси і любові, несуть в собі високий дух благородства і патріотизму. На них зростали і зростають сотні молодих митців музичного співу. Ви увінчані багатьма титулами і званнями, орденами та безліччю нагород. Як сталося, що вас не удостоїли Національної премії імені Тараса Шевченка? 

– Отак і сталося. Зі славетним Дмитром Гнатюком ми здійснили в палаці «Україна» проект «Десять Господніх заповідей». Робота вартувала найвищої нагороди. Як тільки Дмитро Михайлович не клопотався, щоб її відзначили цією премією. Але його не почули.

– То, може, ще почують? Адже пісня – це теж наша культура, наша література...

– Та ще й яка! Але вона чомусь випадає зі сторінок численних писань наших критиків і літературних арбітрів, які часто беруть на себе місію за своїм, не завжди бездоганним смаком, одних піднімати вгору, а інших опускати донизу, а на пісню і піснетворців взагалі не звертати уваги. Та, нехай їм грець. Прислухаймося до оцінки найсправедливішого оцінювача – народу. Якщо пісня – її слова, її музика – лягає на народні вуста і серце, то й оцінка – найвища.

– А як ви самі з висоти свого визнання і слави ставитесь до своєї роботи піснетворця?

– Критично. Ніколи не одержував самовдоволення від своєї роботи. Тривожно себе запитував: а чи треба комусь це, чи правильно я її роблю? Та коли бачу заповнений зал і чую оплески, то розумію, що все-таки недарма топчу грішну землю. Незважаючи на визнання і нагороди, дуже обережно ставлюсь до своєї творчості. Адже життя – така непередбачувана штука.

Удача – ніби той міраж

Всміхнулась... І сховалась тихо...

Уже пустий мій патронтаж, 

Щоб відстрілятися від лиха.

А лихо тихо підповза,

Воно зоветься просто «старість».

І несподівана сльоза

Бринить в душі, як на гітарі.

В гурті надуманих химер

Я був немов несамовитий...

А усвідомив лиш тепер:

Яке це щастя – просто жити.

– У народі витає думка, що поети-піснярі – багаті люди. Це так? 

– Ось тут народ помиляється. Уже літа докочуються до вісімдесяти п'яти, а з матеріальних благ я нажив тільки двокімнатну квартиру. Завжди їздив у метро, ходжу пішки, живу просто. Душа болить про головне – щоб розвивалася наша культура, щоб усі жили чесно. Хочеться вірити, що моє слово, мої вірші бодай трішки сприяють цьому.

Тому за  участю глядачів – щирих цінителів мистецтва – в палаці «Україна» часто влаштовую пісенні свята. Запрошую вас на свій авторський вечір, який відбудеться тут 27 вересня, у день Воздвиження Хреста Господнього, під назвою «Дозвольте вас запросити на ювілей».

– Прийду. Нових вам пісень, Вадиме Дмитровичу. Щиро вітаю з ювілеєм. Многая вам літа. Дякую за цікаву бесіду.

Михайло БАЛТЯНСЬКИЙ,

заслужений журналіст України.

На знімку: Вадим Крищенко.