На знімку: у багатодітній родині Павлюків є гарна традиція – кожен місяць зустрічатися разом.

В Андрія Павлюка зі Жмеринки 11 дітей, стільки ж у його батьків.

Дружина Андрія Надія теж з багатодітної сім'ї – у них 14 дітей.

Нині у родині Надії 185 найрідніших людей, у її чоловіка таких 83.

Як живуть багатодітні в умовах карантину?

– Карантин не змінив нашого життя, – розповідає Андрій Павлюк. – Хіба що роботи поменшало. Частіше дома залишаюся. Ну, і діти до школи не ходять. Усі інші турботи залишилися. На щастя, перебоїв із продуктами нема, а для нас це важливо. Отримав зарплату – поїхав закупився. Як і раніше, закуповуємо багато. Мішок борошна, мішок цукру, мішок макаронів, ящик вершкового масла, на місяць треба зо 300 яєць. Раніше разом із дружиною їздили на закупки у Вінницю, тепер беремо в оптовиків у Жмеринці. Нас знають, йдуть назустріч. Наприклад, на ринку є м'ясники, які можуть зателефонувати. Не розпродав хтось м'ясо чи сало, кажуть, приїдьте, заберіть, продадуть дешевше. Є гроші – їдемо. Так і живемо.

Четверо дітей Надії й Андрія Павлюків уже створили свої сім'ї, інші семеро проживають з ними.

– Поки діти з нами, поки ще малі, почуваємося молодими, – каже пан Андрій. – Це коли одна дитина, то багато проблем, а коли їх одинадцятеро – це весело і радісно.

"Такий молодий, а вже... дід"

Андрій Павлюк найстарший у своїх батьків. Його мати, Галина Михайлівна, також проживає у Жмеринці. Батька Івана, на жаль, уже нема серед них. Вісім років, як пішов із життя.

10 квітня Андрію Павлюку виповнилося 47. А він уже вісім років є дідом. "Такий молодий, а вже дід", – пригадує, як жартували, коли у нього з'явилася перша внучка. Дочка Кароліна подарувала внучку, коли йому було 39. Вийшла заміж у 17. Уточнює, що тоді закон дозволяв це робити. Друга дочка створила сім'ю у 18, третя – у 20, так само у 20 оженився син.

– Дякувати Богу, маємо уже семеро внуків, шестеро дівчаток і один хлопчик, –каже пан Андрій. – Нині троє дочок чекають на поповнення.

У батьків дружини Андрія Надії було 15 дітей. Сумно, бо одна дитина пішла з життя малою. Залишилося 14.

–У моєї тещі нині 95 внуків і 40 правнуків, – розповідає чоловік. – А в моєї мами 51 внук і семеро правнуків.

Загалом у родині Андрія – 83 рідних людей, а в його дружини Надії таких 185.

У гості – за графіком

Переважна більшість великої родини Павлюків проживає у Жмеринці. Брат Андрія Богдан виїхав з батьками дружини у Канаду. У нього восьмеро дітей. По шестеро у Костянтина і Віталіни, по четверо – у Сергія, Павла, Інни, двоє у Діни, одна дитина у Дмитра.

Батько Андрія Іван родом із Чернівецької області. Солдатом служив у Жмеринці, де й зустрів майбутню дружину. Після одруження залишився у її місті. Поки батько Іван був живий, кожного року сім'я їздила на його малу батьківщину на Буковину. Робили це традиційно на свято Трійці. У той день у їхньому селі відзначали храмове свято.

За прикладом батька його сини й доньки запровадили свою родинну традицію.

– Кожного першого понеділка місяця зустрічаємося сім'ями, – розповідає Андрій. – Склали для цього графік. По черзі приймаємо гостей. Якщо у когось раптом не виходить, він попереджає про це, тоді збираємося у наступного за списком. Чергу складали за роками народження – від старшого до молодшого.

Богдан в Канаді, але він все одно є в списку. У такі дні гостей приймає або наша мама Галина Михайлівна, або я – як старший брат. Викликаємо брата на зв'язок по Skype  чи у Viber. Якщо у нього є можливість, радіємо спілкуванню.

Отож, по понеділках о 19-й Павлюки діляться своїми радощами, розповідають про клопоти чи проблеми. На таких зустрічах домовляються, як допомогти тому, у кого щось не заладилося. Найбільше втіхи від таких зустрічей мають діти.

Батько був майстром на всі руки

Івана Павлюка пам'ятають у Жмеринці як дуже майстровитого чоловіка. У свій час до нього у чергу записувалися водії. Ідеться  про власників автомобілів "Жигулі". Казали: краще, ніж Павлюк, ніхто не міг відрегулювати клапани у двигуні. Андрій не забуває той час. Школярем допомагав батькові. Одного разу тато доручив регулювання. Одну-дві операції виконав, а далі? Каже, тато підказав – і він запам'ятав його підказку на все життя.

– Тато працював столяром, токарем, водієм, здається, не було такої роботи, якої б не вміли виконувати його руки, – згадує пан Андрій. – Після сьомого класу на канікулах він кожен день брав мене з собою на роботу. Тато робив вікна, двері. Мені робота подобалася. Тому після восьмого класу пішов до нього учнем. Згодом склав іспит на третій розряд столяра. Після служби в армії вивчився на токаря. Першим учителем також був тато. Він тоді працював токарем. Так само робили й інші брати. Все, що вмів батько, вміємо і ми. Наші сини пішли ще далі. Вони вже опанували євроремонти, освоюють комп'ютерні технології.

Синам-першокласникам доручав кермо автомобіля

Найбільш пам'ятними для синів Івана Павлюка був перший клас. Вони чекали цієї події не тільки тому, що підуть в школу.

– Хто з хлопців йшов у перший клас, того батько навчав їхати на машині, - розповідає пан Андрій. – Він вважав, що такий вік підходящий для цього. Садив нас на коліна, казав, як правильно тримати кермо. Якщо хтось ногами не діставав, той тільки управлявся з кермом, аж поки не підріс. Виїжджали на польову дорогу  –і тільки курява стояла за автомобілем. Перед армією мене направили навчатися на шофера на курси ДТСААФ, була така організація. Інструктор казав, чого ти прийшов до нас, ти й так все вмієш. Права на управління машиною треба було отримати.

Батькова наука дає можливість Андрієві і його братам нині заробляти на життя. Нема однієї роботи, беруться за іншу. Бо багато вміють. Без зарплати не залишаються.

Дівчатка виростають справжніми хазяйками

Під час нашої телефонної розмови з паном Андрієм почувся дівочий голосок: "Тату, йди їсти". Запитав співрозмовника, чим частуватимуть.

– Уранці, коли виходив з дому, бачив, ніби вареники ліпили чи голубці крутили, – відповів він. – Дівчатка у багатодітних родинах виростають справжніми хазяйками. Вони змалку вчаться робити те, що робить мама. Причому ніхто нікого не примушує. Молодші придивляються, як виконують роботу старші. Старші намагаються швидше навчитися, щоб показати молодшим, що вміють так, як мама. Відбувається таке собі своєрідне змагання. Ось зараз на кухні з усіма навіть найменша Альбінка, їй тільки чотири рочки, а вона вже заглядає в руки старшенькій Юлі, як та робить.

В Андрія і Надії власний будинок. Купували "коробку" і добудовували самі. Тоді вже мали семеро дітей. Тому передбачили одну велику кімнату. Вона має 40 квадратних метрів. Коли виставляють розкладні столики, за ними одночасно можуть поміститися 90 осіб.

– На весілля мусимо дуже ретельно перебирати родичів, – каже чоловік. – Не тільки тому, щоб когось не пропустити. Всіх пам'ятаємо по іменах. Дуже багато гостей набирається. Доводиться когось викреслювати зі списку. Що вдієш, по-іншому не виходить. Усе одно у старшої дочки Інни на весіллі гуляли 270 гостей, в Іри – 250 і в Тані стільки ж...

Путівку до  Єгипту подарували діти

Надія і Андрій познайомилися на Буковині. Дівчина росла у селі, звідки родом батько Андрія – Іван. Хлопець приїздив у гості до бабусі та дідуся і там звернув увагу на дівчину, яка припала йому до серця і вродою, і душевною щирістю.

Хлопець відчував, що їй теж приємно спілкуватися з ним. Згодом запропонував стати дружиною.

Вони побралися у 1993-му, Андрієві тоді було 20. Каже, вдячний Богові, що послав йому таку супутницю життя.

– Працювати не дав Надії, – каже він. – На роботі у залізничній лікарні була не більш як чотири місяців. Після того весь час у декретній відпустці. Із дітьми та по господарству – стільки роботи!..

У 2018-му Павлюки відзначали 25 років спільного життя. Діти піднесли батькам сюрприз: подарували поїздку в Єгипет. Вона стала ніби весільною мандрівкою тільки запізнілою у часі. Але все одно щасливою і радісною. Бо –удвох!

Вінницька область.

Фото надано Андрієм Павлюком.