На знімку: баба Соня — заслужена артистка України Любов Колесникова.
П’єса Наталі Ворожбит істотно відрізняється від «Вія» Миколи Гоголя. Це історія двох французів, один з яких з українським корінням, котрі приїхали на весілля в українську глушину, де з ними відбуваються різні містичні речі.
Головний герой Лукас (Сергій Пунтус) занурюється в консервативний, забобонний та агресивний простір українського «хутора». Лукас намагається виплутатися, але це як болото — що більше зусиль, то більше засмоктує.
Події розвиваються стрімко, і вже незрозуміло, хто Лукас на цьому святі: гість, жертва чи вбивця...
Акторську гру загострює сценографічне вирішення Ольги Горячевої. Двоповерховий павільйон, що нагадує корабель-привид на дні океану чи болота, немов населений примарами, які століттями не бачили берега та світанку.
А для головного героя — це справжній лабіринт, із якого немає виходу. Смерть і життя, весілля і похорон, сон і реальність тісно переплелися, й незрозуміло, де грань між ними. Гострі діалоги з міцною лексикою міняться автентичним народним співом, що прокладає місток між традиційним українським театром та сучасністю. Тут уже оживає й Гоголь із його глибинними філософськими питаннями.
Сцена весілля гіперболізує фарсовість сучасного бачення сакрального дійства. Тут тобі і бійка, і Вєрка Сердючка з зіркою на лобі, вульгарні конкурси та розцяцьковані гості. Потім усе це різко трансформується в трагізм жорстокого вбивства із загадковою містикою. Страх і безпорадність сучасної української буденщини — такою здається вистава. Але це тільки на перший погляд.
Наприкінці вистави баба Соня (Любов Колесникова) розповідає, що колись була у них велика щаслива родина, а потім — колективізація, голод, війна. От і живуть люди по селах так погано і безрадісно. Й виникає співчуття до неї і до кожного героя, адже всі вони добрі люди.
Теми репресій, Голодомору, війни гостро порушуються у виставі. У фіналі нам пропонують помолитися за душі померлих у різні історичні епохи. І глядач залучається до тої молитви. Режисер вистави Андрій Бакіров дає надію своїм героям. У фіналі з’являється відро з чистою джерельною водою, якою актори пригощають один одного, й це — символ очищення та пошуку нового шляху.
Чернігів.
Фото надано театром.
