Нещодавно у львівському Театрі імені Марії Заньковецької поставлено виставу «Назар Стодоля» за п’єсою Тараса Шевченка. Про виставу розповідає її постановник Федір Стригун.
— Колись давно ця п’єса йшла на нашій сцені. Минув час, і мені захотілося повернутися до «Назара Стодолі». Для української драматургії це знакова п’єса. Якби її не було, у нас не було б ані Карпенка-Карого, ані Старицького, ані Кропивницького. Вона виховала ціле покоління акторів, драматургів. Такої п’єси в нашій драматургії годі шукати.
Хоча у «Назарі Стодолі» немає історичних осіб, її не можна сприймати ізольовано від історичного часу. Читаючи її, чітко усвідомлюєш, що дія відбувається під час Руїни. «Від Богдана до Івана не було гетьмана...» Це 70-ті роки XVІІ століття. Тоді почалося соціальне розшарування козацтва. Багато представників козацької старшини, яка раніше воювала, — сотники, полковники — ставали шляхтичами. Багатіли, намагалися все, що тільки можна, підібрати під себе. Дехто почав жити не за законами, а «за поняттями». Всі знають, що п’єса про любов. Зрозуміло, вона там є. Але Тарас Григорович надає Кичатому, який є представником цієї «нової» козацької старшини, першочергового значення...
Простий любовний сюжет: Кичатий не хоче віддавати свою дочку за козака Назара Стодолю, з яким він пройшов війну, якому клявся, божився, що Галя буде його дружиною. Він знайшов багатшого жениха і зрадив клятву.
Хома Кичатий побачив для себе кар’єру. Він захотів бути не сотником, а полковником, вторгувати за свою Галю полковничий чин. То що важливіше: любов, правда людських відносин чи гроші й кар’єра?
Шевченко написав два фінали п’єси. У першому варіанті він убиває Кичатого, а потім власною рукою перекреслює й пише зовсім інший фінал. Кичатий схаменувся й просить пробачення у своїх дітей. Я вважаю, що Шевченко зробив це свідомо, а не під тиском критики. Після фізичного знищення зла зло живе далі . У Шекспіра в «Гамлеті» п’ять трупів на сцені — але приходить Фортінбрас і ми розуміємо — все почнеться з початку... А от моральна перемога Назара Стодолі і Гната Карого над Кичатим — зовсім інша річ.
У критиці пишуть про подвійність гри Кичатого, про фальшивість його каяття. Я не хочу в своїй постановці це так трактувати. В усвідомленні зла є щось повчальне. Людина має право на помилку й на її виправлення.
Люди, які приходять до театру, мають бачити світло у кінці тунелю. Їм треба залишити цей вогник надії, особливо тепер — коли ми маємо новий Майдан...
Напрочуд актуальний матеріал. Має перемогти Назар, Галя, Гнат, а з ними — усвідомлення того, що вищими за все є традиція, закони людські та моральні, запорізькі та християнські. Закони для всіх. Не корумповані суд і судочинство. Я про це поставив виставу. Я хочу, щоб люди, виходячи з зали, говорили: так, помилився чоловік, але ж усвідомив свою помилку.
Шукаймо причину нашої недолугості не в керівниках, а в собі. Начало добра має перемогти, і воно перемагає навіть у самому Кичатому, адже він є українцем, запорожцем...
Очевидно, що в нашій країні щось мусить змінитися. Назар з Галею хочуть втікати «на чисті води й ясні зорі, там де воля й любов». От і ми з нашою виставою хочемо втекти на «ясні зорі», на Європейську площу...
Сцена з вистави заньківчан «Назар Стодоля».
Фото Романа ВАЛЬКА.