Ми змалку любимо небо. Воно щохвилини змінює свій колір і настрій — варто лише уважно придивитися. Небо живе окремо від нас, одначе іноді воно посилає людям таємні знаки. Якось, ще малою, я побачила вгорі дві хмарки у вигляді двох русалок — цей спогад досі викликає внутрішній трепет. Щось схоже можна побачити на каменях та пеньках, на мушлях, схованих у піску, чи на замерзлих вікнах.

Зазвичай саме діти частіше звертають на це увагу, відгадують послання природи і відверто захоплюються ними. Але й серед дорослих зрідка трапляються люди, яким дано талант це бачити. Серед них — киянин Микола Сиротенко.

Він закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, отримав освіту режисера, ставив вистави в різних театрах. Одначе ніколи не розлучався з фотокамерою. Він — фотограф, який любить ловити несподівану мить. Уже понад 50 років Микола Павлович досліджує природу — але не як натураліст. Його мета — це пошук нерукотворних образів, створених, на його думку, Вищою свідомістю. Микола Сиротенко має здатність знаходити натяки довкілля — незвичайний вигин гілки чи слід на корі старого дерева викликають у його свідомості певні асоціації, так він бачить у них конкретні образи і фіксує їх за допомогою фотозйомки. Його роботи побували на багатьох виставках в Україні і за кордоном, приваблюючи відвідувачів своєю неординарною тематикою.

Саме напередодні карантину в Національній науковій медичній бібліотеці України в Києві відкрилася нова фотовиставка «Алюзії натури» авторства Миколи Сиротенка. Невелика зала, в якій розвішані ті яскраві світлини, приваблює затишною і спокійною атмосферою. Щойно побачивши картини-знімки, я не одразу зрозуміла, що викликає такий цікавий ефект — різкі фактурні лінії, темні тіні, контраст...

Виявилося, що це макрозображення візерунків на корі старих дерев, де, придивившись, можна побачити знайомі обличчя і характерні впізнавані риси. Там було приблизно 60 образів відомих політиків, філософів, письменників, художників, музикантів, міфологічних, біблійних персонажів, а також близьких Миколі Сиротенку людей, а часом це навіть не портрети істот, а портрети емоцій. Кожна фотографія яскрава, чітка і має свій підтекст.

Усі вони підписані, але цікавіше зупинятися перед кожною і спочатку самостійно вгадувати, на що схожі кам’яні складки чи вигини дерева.

Слово «алюзія», як відомо, означає певний натяк на щось загальновідоме. Але у Миколи Сиротенка кожен натяк завжди несподіваний, а часом неймовірний і дуже далекий від банальної фотографічної схожості. Найбільше мені запам’ятався портрет Пікассо у кубічному стилі — ніби сам Пікассо й доклав тут свою руку. Або — ніжне обличчя Либеді чи життєрадісне і щире «Позування дива» та «Лісова Джоконда» — яку можна було насилу впізнати хіба що за натяком на ту саму загадкову усмішку. Дивує парадокс — як на звичайній (мертвій!) корі можуть виникати такі несподівані й живі обличчя?

Микола Сиротенко почав шукати свої «алюзії натури» ще тоді, коли знімки були чорно-білими. Тепер, в епоху цифрової фотографії, камера додала «алюзіям» кольору та увиразнила ті смислові відтінки, якими їх наділив автор.

Утім, Микола Павлович наполягає на тому, що автор — зовсім не він, а сама природа, її жива пам’ять.

Кожна людина сприймає світ по-своєму, тільки не кожен уміє навіть сам собі пояснити побачене. А тим більше — знайти спосіб поділитися з іншими своїм баченням. Саме це робить виставку «Алюзії натури» унікальною.