Павло АДАМЧИК.

Андрій АДАМЧИК (праворуч).

17 травня — День пам’яті жертв політичних репресій

На очах матері, Ірини Несторівни Адамчик (Мілевської) одного за одним заарештовували її дітей. Після розстрілу старших на світлинах, зроблених у фотостудії П. Шафрановського на Подолі, де до більшовицького перевороту на розі Костянтинівської та Оленівської родина мала два прибуткові будинки, тремтячою рукою вона писала «Син мій Іван», «Син мій Андрій». Наймолодший Павло, 1899 року народження, помер від катувань і хвороб у Лук’янівській в’язниці у 38-му. Де він похований — на спецділянці НКВС у Биківнянському лісі чи на стежці Лук’янівського кладовища, де вночі енкаведисти похапцем закопували тіла своїх жертв, невідомо. Через табори ГУЛАГу пройшли і дві сестри Адамчик — Ольга та Катерина. Вони вижили і все життя боялися говорити про минуле. На запитання, а хто на цих фотографіях, відповідали: «Краще мовчати». Лише перед смертю Ольга Петрівна Циганкова-Радіна розповіла своїй онуці Марині Мілевській про пережите. Усі буремні роки сім’я зберігала родинний архів — у ньому знімки унтер-офіцера Петра Никифоровича Адамчика, котрий про себе писав: «з козаків Чернігівської губернії» (родинний маєток мав у селі Киселівка), його дружини Ірини, їхніх дітей та онука Михайла, який загинув у Другу світову. А ще спадщина репресованого українського письменника Миколи Вороного, його світлини, книжки, листи, адресовані актрисі Ользі Циганковій-Радіній, останніми словами якої, сказаними в гарячці перед відходом у вічність, було пронизливе: «Я все скажу, тільки не бийте».

«Вороги народу» з народження

Ставні, красиві, усміхнені, в дорогому гаптованому вбранні — такими дивляться з фотографій Адамчики — Петро та Ірина. Їхні діти виростали, зачаровуючися музикою й поезією, в оточенні діячів української культури. Про ті щасливі дні нагадають якимось дивом збережені до сьогодні Мариною Мілевською фоліанти з бібліотеки її прабабусі й бабусі, видані в минулому й позаминулому століттях, — класика, енциклопедії, читаний-перечитаний «Кобзар», автографи акторів і письменників ще до 1917 року. Катерина Адамчик приятелювала з дружиною Чехова, артисткою Ольгою Кніппер-Чеховою, її сестра в різні роки — з композитором Іллею Віленським, Павлом Вірським, Дмитром Гнатюком, Євгенією Мірошниченко.

Адамчики за походженням — Петро з заможних козаків, Ірина продовжувачка польського графського роду — ніяк не вписувалися в парадигму пролетарської революції. Для більшовиків, які захопили Київ у січні 1918-го, а потім у лютому—серпні 19-го, вони були «ворогами народу» з народження. «Друге пришестя» більшовиків стало для киян чи не найтрагічнішим епізодом періоду революції та війни. Примусове виселення з квартир і вилучення майна, масовий «класовий терор». Командир червоних, родом із Костромської губернії, Муравйов про ті дні писав: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах... бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може, й тисячі, були безжалісно вбиті... Так ми мстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, проте ми не робили цього, тому що наше гасло — бути нещадними!».

На підходах до столиці, в Дарниці, він видав наказ: «Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции».

Окупанти, серед яких було багато бандитів всіляких мастей, звірствували: людей затримували, грабували і вбивали навіть у парках і на вулицях. За ці три дні, за різними даними, в Києві жертвами «червоного терору» стали від 2500 до 5000 осіб.

Нова хвиля арештів і позасудових розстрілів, які, за висловом В. Короленка, стали звичним «побутовим явищем», піднялася влітку 1919 року. Найбільш кривавим став серпень, протягом якого майже в кожному номері київських газет друкувалися списки розстріляних за рішенням Ревтрибуналу. Його жертвою став і Іван Адамчик.

— Його вбили просто на вулиці, покинули в районі Лук’янівки, — каже Марина Мілевська. — Бабуся розповідала, що полювали на нього, вбивали його саме як Адамчика.

Мабуть, ім’я Івана було в розстрільному списку, який готувався агентами більшовиків у підпіллі. Він служив у поліції, воював у Першу світову. На фотографії, що збереглася, він з Георгіївським хрестом і медалями на військовому кітелі.

На наказі на всю сторінку — «РАССТРЕЛЯТЬ»

Жертвою ЧК став і Андрій Адамчик. Закінчивши київську гімназію № 5 на Печерську, де за успіхи в навчанні був відзначений книжкою Толстого «Сева-стопольские рассказы» (вона теж зберігається в Марини Мілевської), багато років працював у поліції. Цей факт став підставою для його арешту у 1921 році. У справі № 5824, розсекреченій лише у липні 2011-го, Адамчика звинувачували в тому, що служив у карному розшуку «при Керенском, Гетмане, Директории, Деникине, польско-петлюровской власти, а при Советской власти был без работы, скрывался» (формулювання та орфографія за карною справою Київської Губернської надзвичайної комісії). Вже після арешту «осведомитель С.» доніс, що Адамчик служив у розвідці в Петлюри, перебував у повстанському загоні отамана Струка. 27 квітня С. писав до ЧК: «Друг Струка. Имеет связь со всеми бандитами. Можно арестовать целую организацию». У справі збереглися і записки від «гражданина Кацлера» і «осведомителя Э.», які називають Адамчика «членом Куреневской Петлюровской лиги», пишуть про нього — «ярый украинец», «очень даже видный украинский деятель». І справді, за голову Андрія більшовики обіцяли 20 тисяч рублів.

Затримали 28-річного А. Адамчика 14 травня. Перед обшуком його житла за ордером № 1676 «товарищу Губарю» поставили завдання «произвести выемку документов и книг». Крім канцелярських приладів і журналів, той знайшов п’ять Георгіївських хрестів та срібну медаль з написом «За безупречную службу в полиции в розыске». У донесенні завідувачу оперативної частини КГЧК, підготовленому Губарем, хтось іншим почерком і чорнилом біля слова «хрести» дописав — срібні. А вже в квитанції «отдела Хранилища» числилися одна медаль, три срібні хрести і два «никелированных», а ще півкоробки пер, десять олівців і три гумки.

20 травня заарештували дружину Андрія — Анну, за протоколом допиту — «украинку, казачку, домохозяйку». Її звинуватили в «укрывательстве мужа», про якого у протоколі допиту оперуповножений ЧК записав: «крайне вредный тип и противник Советской власти». Анну виштовхали з дому в спину, а чотирирічного сина Михайла вивели у двір і залишили на лавці. Сусіди побачили за-плаканого хлопчика і відвели до бабусі, Ірини Несторівни, на Фундуклеївську. У свою квартиру на Подолі Адамчики більше не повернуться — в ній оселився чекіст. Анну невдовзі відпустили, а Андрія катували до вересня.

Завершивши справу 22 серпня 1921 року, оперуповноважений ЧК у справі Андрія Адамчика записав: «Он бессомненно держал связь с бандитами, что следствию установить НЕ УДАЛОСЬ, но ясно из того, что его брат является струковцем и скрывается от Советской власти». Вердикт: «подвергнуть наказанию заключением в концлагерь сроком на пять лет в пределах великороссии». Старший за званням поверх написаного розмашисто вивів «РАССТРЕЛЯТЬ». 10 вересня колегія Київської ГубЧК, за присутності тт. Лівшиця, Капустянського, Вальтера, Самаріна, «предтрибунала» Михайлика, начальника губміліції Зеранського прийняла постанову про розстріл.

У квітні 1996 року Андрій Адамчик був реабілітований. У документі про реабілітацію зазначено: «Доказательств совершения им каких-либо преступлений в деле нет. Обвинений Адамчику не предъявлялось. Об исполнении постановления сведений нет».

Мати так і не дізналася, коли і де розстріляли її сина. Спогади тих, что пережив більшовицький терор у Києві, дають змогу відчути важку і безнадійну атмосферу того часу. Свідок того часу, сестра милосердя писала:

«Неосвічені, грубі, озвірілі співробітники ЧК один перед одним хизувалися своєю жорстокістю... Це все абсолютно ненормальні люди, садисти, кокаїністи, майже загубили вигляд людський». Хто із них у підвалі надзвичайки, де стіни і підлога не висихали від крові, чи в гаражі, як це часто було, приставив Андрію до скроні пістолет, рідні, певно, так ніколи вже й не дізнаються.

Реабілітований посмертно

Павло Адамчик, наймолодший з братів, дев’ятнадцятилітнім пішов до Петлюри, він, як і Андрій, виступав за вільну Україну. Коли старшого брата заарештували, записався в Червону Армію. Але це не врятувало його від арешту 1 березня 1938 року і звинувачення «в участии в контр-революционной петлюровско-повстанческой организации». Справу за номером 92635 відкрив помічник оперуповноваженого III відділу УНКВД Гребеніченко. У тонкій теці, що зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань, є промовистий документ — вимога привести арештанта 27 березня на 22-гу годину на допит до «тов. Шкурат в комнату 28». Удень енкаведисти відпочивали, а ночами катували арештантів ще й безсонням. Невдовзі після арешту Павло захворів і за півроку помер у Лук’янівській в’язниці.

До справи підшили лист Крупській

Справи сестер Ольги і Катерини — ще одна драма, в якій страждань значно більше, ніж щастя. Вони обидві отримали вищу освіту: одна закінчила інститут театрального мистецтва, інша — Київський університет. Катерина з 1939-го по 1941 рік працювала в Наркоматі автомобільного транспорту УССР, Ольга стала драматичною актрисою, виступала з гастролями по Радянському Союзу. Її талант високо цінував поет, перекладач, театральний режисер і театрознавець Микола Вороний. У листах і рекомендаціях називав актрису «доброю людиною», «добре кваліфікованою і висококультурною». Їй, одній із перших, вручав із дарчими написами свої нові твори — переклад «Казки про попа та наймита його Балду» Пушкіна (1930), укладений «Оперовий провідник» (1931), переклади українською лібрето опер. Коли українізацію згорнули, Миколу Вороного заарештували як польського шпигуна і стратили у 38-му. На рік раніше, в Сандармосі, в Карелії, розстріляли і його сина — дитячого поета Марка Вороного.

За сестрами прийшли в 43-му. Обох звинуватили в співпраці з німецькими окупантами: одна із сестер працювала машиністкою у міській управі, інша — у військовому шпиталі. Сусідки Ольги по комунальній квартирі (за протоколом слідства «малограмотная» і «образование неграмотное»), тільки-но німці відступили, повідомили куди треба, що та під час окупації «высказывалась против Советской власти и партийно-советского правительства», а її мати називала Сталіна «паршивим». А ще погрожувала буфетниці з НКВС і казала: «Відмучили людей, більше ви тут царствувать не будете».

До справи Ольги, в якій свідчення трьох сусідок написані наче під копірку (інших доказів проти неї у справі немає), підшили і чернетку листа її матері Ірини Несторівни до Крупської, написаного у 38-му. Звертаючись до членкині ЦК КПРС, вона просила виявити «співчуття материнському горю і більшовицький захист» і посприяти звільненню Павла, перебування якого за ґратами, як писала змучена жінка, приведе до смерті.

Втративши синів, Ірина Адамчик жила доньками. Але й їм судилося пройти тернистими шляхами, обох заарештували. Ользі, якій пригадали в НКВС братів-петлюрівців, присудили 20 років таборів з конфіскацією майна,

Катерину за відсутності складу злочину невдовзі відпустили, але у 1951-му заарештували знову. За колючим дротом Ольга провела 12 років, Катерина — чотири.

— Коли тримаєш справи рідних — це страх і біль. Вийшла з архіву і хотілося плакати. Не можу пробачити тих, хто знущався над ними, — каже Марина Мілевська.

Фото з архіву Марини Мілевської.