На знімку: для трьох друзів-цімборів (зліва направо) Івана Куруца, Федора Калинича і Михайла Кричфалушія мішаня — то істинне свято. А трембіта — і донині невід’ємна супутниця вівчаря.

Очевидно, очільники Міжгірського району та області не ризикнуть, аби традиційне таке барвисте й масове гуляння зібрало, як заведено, велику кількість люду з усіх усюд.

Усе-таки прадідівським звичаям не меркнути!..

Мішаня — так місцевою говіркою з сивої давнини називають ґаздівський обряд, коли навесні злучаються в єдине громадське стадо вівці і кози кожного їхнього власника. Худобу зганяють воєдино, аби спільно вирушити літувати на сприятливих полонинських пасовищах.

Тоді вже в горах зеленіє і «бук ся розвиває», соковитою й густою стає трава. Тож до цього ритуалу готуються заздалегідь — далеко на околицях сіл рихтують колибу і лагодять кошару, відбувається обрання вівчарів, кількість яких залежить від поголів’я тварин. За першого надою молока об’єднаної групи визначається мірчук кожного власника маржини-худоби. В кого випаде більший пай, тим і першим вирушати у піднебесся на салаш — місце, де літує отара. Туди високо і йдуть ватажити. То романтичне, оповите легендами й придибенціями триразове щодоби чаклування над путиною — великою діжкою ранкового, обіднього й вечірнього надою молока, — в якій готується будз. Не кожен володіє хистом і твердим знанням, аби за будь-якої погоди на полонині вийняти з путини якомога більшу груду сиру-будза. А отримати побільше прагне кожен господар, бо ж міра молока визначена на мішаня. Тож хто уміліший, у того буде і будз ваговитий, і зварить більше урди із жентиці-сироватки. А котрий ще й ощадливіший і скупіший та має свій транспорт, то додому повезе й перекип’ячену у казані після зняття урди жентицю. Нею апетитно підгодовують у хлівах свиней. Досвідчені тваринники стверджують: у перволіть — до Святої неділі — відібрана продукція найсмачніша, а невибагливі таку думку вперто заперечують, бо визнають вівчарський набуток супер-делікатесним повсякчас.

Щоправда, без гіркого присмаку дія сільського церемоніалу тепер не обійшлася. З кожним роком явно кількісно меншають отари. Як, приміром, у густонаселеній Синевирській Поляні, сільраді якої підпорядковуються чотири села та понад десяток присілків. Колись у травневу пору шуміло аж чотири окремішні мішаня, число всіх овець і кіз перевищувало тисячу. А тепер, скажімо, у Свободі, Буковинці, Перенизі залишилося по одному господарю, на утриманні всієї громади жменя парнокопитної худобини. На таке прикре явище бідкався і 66-річний місцевий житель Федір Калинич, за плечима котрого 25 років вівчарського стажу, неодноразово був і полониньошем, себто головним розпорядником ватагів:

— У такому віці і я вже не бирую — не можу поратися зі скотом на обійсті та по грунях-верхах ходити. В один час у себе мав півсотні овець, а зараз лише дві...

Справді, теперішнє мішаня виглядало блідим. Під час нього то тут, то там спостерігалося малолюддя і крихітки отар. У підполонинському Лозянському — схоже становище. Ще з три десятки років на безлісому верхів’ї полонини Кук випасався лише хазяїв верхнього кінця села марадик-отара мекаючих майже з 800 голів, а тепер ледве назбиралася сотня з невеликим гаком. На сусідньому Менчелі теж мінімальний табунчик, що належить осідку людям з нижнього кінця села.

А що вже мовити про Колочаву, яка славилася на все Закарпаття вівчарством як колгоспним, так і громадським — тут геть засумувала сурма трембіти. Втішає бодай те, що й досі вірний ремеслу Іван Мацола — має чималу отару й сам собі вівчар — людина мужньої професії.

...І почастувати туриста бринзою?

Водночас приємно, що цим тваринницьким ділом за нових ринкових умов, хай і ставить перепони карантин, почали займатися місцеві підприємці туристичної сфери. Як, наприклад, Михайло Кричфалушій, що розвів на Чорній

Ріці стадо ого-го. У розпорядженні відомого еко-курорту «Ізкі» в селі Матачові (належить бізнесмену Андрієві Бойку) теж допоміжне вівчарське господарство. Економічно кмітливі знають справжній толк у сироварському промислі, приваблюючи відпочиваючих вишуканими калорійними стравами старовинної верховинської кухні — токаном, варениками з бринзою і шкварками, урдою з лісовими ягодами тощо.

Є ще один позитив. Люди у поважному віці, з середовища інтелігенції, бажають завести овець. У минулому директор Ізківської восьмирічної школи, якому вже нівроку 79 літ, Василь Сенько каже, що має на столі свої домашні харчі, в тому числі козяче молоко, баранину для шашликів, всілякі сирники. Тепер на полонину вигнав своїх вісім овець плюс чотири кози, а ще трьох молодших залишив у стайні. З цього приводу варто згадати ще одне його захоплення — живописом. Головна тема аматора-художника — пастуша ідилія. Ці сюжети притаманні і його землякам-міжгірчанам, які зображують і возвеличують на полотнах нелегкі полонинські будні, передусім заслуженому художнику України Василю Шиндрі, майстру народної творчості Володимиру Глебі, Михайлу Кінчу, Івану Вегешу... Як властиво і приїжджим закарпатським митцям — насамперед, народному художникові України Василю Свалявчику та іншим. Мистецтво і господарство — велика сила, що воскрешає дух народного звичаю й побуту та приносить надію, що Верховина поверне собі славу вівчарську!..

Адже, де і хто так глибоко знає це ремесло, як верховинці? Тут люди століттями відшліфовували все, що торкається низин і полонин, до чого прагне розкута душа ватага у піднебессі Карпат...

Недарма й опришки — ці лицарі гір, послідовники знаменитого Олекси Довбуша, котрі понад усе цінували свободу й правду, — залишили в цих місцях десятки легенд і повір’їв. І їх доносити до майбутніх поколінь здатні лише безстрашні вівчарі й хитруваті ватаги!..

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.