Можна безкінечно довго продовжувати цей перелік епітетів, а все одно розуміємо, що чогось не вистачає. Я вам скажу — чого саме! Порядку, злагоди, достатку, взаєморозуміння і взаємної ж таки поваги. Здавалося б: керуй державою правильно й розумно, ухвалюй справедливі закони і заживемо щасливо й достойно під мирним небом. Не хочуть!

До прикладу. Не раз підвищували нам заробітну плату й пенсії на якусь сотню гривень. Услід наввипередки ростуть ціни на продовольчі та промислові товари першої необхідності. І у магазинах, і на місцевих ринках. Причому таке підвищення вдвічі, а то і втричі перевищує ті крихти, що додала держава. Запитання: яка потреба підвищувати зарплату чи пенсію, якщо немає жодного контролю за ціноутворенням? Лише на словах і про людське око.

Адже загальновідомо: немає контролю, не чекай порядку!

У 70-х роках минулого століття зарплата інженерного персоналу становила десь 200 рублів,  робітників — у межах 300, керівного складу — трохи більше. А що сьогодні? Найманий працівник заробляє до 10 тисяч гривень на місяць. Плюс-мінус... Зате у керівного складу — сотні тисяч, а ще премії, що сягають мільйона і більше гривень. Чи ж не абсурд?

Візьміть «Укрпошту», керівник якої отримує місячну зарплату майже мільйон гривень, а ще більше премії! За які успіхи й досягнення? Адже рядові працівники поштових відділень, особливо в селах, ледь зводять кінці з кінцями. У багатьох населених пунктах поштові відділення взагалі закрили. Це називається — реформа? Дореформувалися! Скоро навіть нікому буде принести нашим ветеранам війни та праці мізерну пенсію. Це просто жах!

Скажу про сільські фельдшерсько-акушерські пункти та деякі районні лікарні, що їх планують скоротити. Цікаво, хтось подумав — як хворим людям із віддалених сіл за 20—30 кілометрів добиратися до районної лікарні, яка чомусь раптом стала «неперспективною»? Невже у Міністерстві охорони здоров’я не розуміють, що цим прискорюють вимирання співвітчизників, особливо похилого віку, та й не тільки їх. Сумна доля загрожує і вузькопрофільним спеціалізованим медичним закладам, зокрема тим, де лікують туберкульоз та психоневрологічні захворювання.

Підсумую свої роздуми тим, що для покращення життя народу потрібно, щоб усі природні монополії, енергоносії, важливі життєзабезпечувальні для країни підприємства підпорядковувалися лише державі. У крайньому разі контроль за їхньою діяльністю здійснювався державними органами і структурами. А якщо і надалі всім народним добром володітимуть і користуватимуться у власних цілях олігархи, то нам, пересічним українцям, ще довго не бачити жодного покращення у житті.

Микола ТИМОФІЄВ, ветеран праці, учасник бойових дій, член президії районної  ради ветеранів.

Ярмолинці Хмельницької області.