Від того, під яким прапором вони діють, залежить успіх на фронтах інформаційної війни, а відповідно — і майбутнє держави, її поступ. Проти України, що на певних етапах свого розвитку входила до складу Російської та радянської імперій, фейкові, дезінформаційні війни ведуться століттями.

Одним із полігонів «боротьби за уми» і тотальної русифікації був Крим, перша анексія Росією якого відбулася у 1783-му. Того року 19 квітня Катерина II в ході воєнної кампанії Потьомкіна видала маніфест про приєднання Кримського ханства, заявивши: «Решилися Мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и Кубанскую сторону». 9 липня під дулами гвинтівок експедиційного корпусу генерала Бальмена і гармат Азовської ескадри кримцям прочитали маніфест і наказали присягнути на вірність імператриці.

Нові дослідження історії виникнення і функціонування української та кримськотатарської преси на півострові кандидата історичних наук, члена вченої ради Науково-дослідного інституту українознавства МОН України Андрія ІванцЯ (на знімку) спростовують російський міф про те, що Крим завжди і тільки був російським та російськомовним.

— На початку XX століття на півострові, який входив до Таврійської губернії, українці були третьою за чисельністю національною групою, а в Таврійській губернії — взагалі більшістю, — каже Андрій Іванець. — Через те, що політика царської Росії спрямовувалася на дискримінацію української мови, невизнання суверенності, окремішності українського народу, започаткувати українські друковані органи в Криму і в Північній Таврії було надзвичайно важко.

У 1903 році в Севастополі представники української громади ініціювали видання двомовного українсько-російського журналу «Хлібороб». Але документи на отримання дозволу влада повернула з резолюцією «запрєтіть».

— Цікаво, що серед засновників цього видання, його редактором мав бути перший український авіатор, винахідник, непересічна постать українського національно-визвольного руху початку XX століття Левко Мацієвич, — продовжує історик. — Мацієвич — один із засновників Революційної української партії, яка в момент заснування мала самостійницьку програму.

Першим програмним документом політичної організації, створеної у 1900 році, стала брошура «Самостійна Україна», написана харківським адвокатом Миколою Міхновським. Документ містив низку радикальних проукраїнських положень: створення незалежної Української держави, один із основних принципів боротьби — «переможемо, або вмремо». Тож у внутрішніх документах російська влада про Левка Мацієвича писала «підозріла особа».

— У 1909 році відкрити українську газету в Північній Таврії намагався видавець Дмитро Ярош, але влада визнала його «політично неблагонадійним» і відповіла забороною, — зазначає Андрій Іванець. — Єдиний, кому вдалося у ті роки пропагувати українське слово, був редактор газети «Тавричанин» Данило Коломійцев.

У 1909—1910 рр. у своїй газеті він друкував українською замітки, статті й художні твори, мав окрему україномовну рубрику. Це привернуло увагу імперської влади, і губернатор заборонив «мовний сепаратизм». Газету неодноразово вилучали, тож Данило Коломійцев був змушений після боротьби припинити друкувати україномовні матеріали, а в очах імперської влади він назавжди залишився «неблагонадєжним».

— Наступний етап у створенні української преси в Таврійській губернії започаткований у 1917 році, коли впало самодержавство Романових і на постімперських теренах розпочалися революційні процеси і східноєвропейська «весна народів». Дослідники преси говорять про розвиток преси в Криму з 1917 по 1920 рр. загалом і піднесення етнічної, зокрема.

В той самий час російські автори, особливо після 2014-го, маніпулюють фактами і кажуть, що в Криму не знайдено жодної української чи проукраїнської газети за цей період.

Насправді в той час на півострові етнічна преса існувала у кримських татар, євреїв, німців, росіян, караїмів і, звичайно, українців. Але, на жаль, історія українців Криму часто випадає із фокуса уваги істориків, і це дає простір для маніпуляцій. Пару років тому в Росії вийшла 2-томна історія Криму, але там навіть згадки немає про підняття українських прапорів у Севастополі в 1918 році та про українські громади.

1917-й і наступні роки дослідник називає роками самоорганізації українців в Криму — національні громади виникають у Севастополі, Ялті, Керчі, Феодосії, Алупці, Алушті. В березні 1917 р. була заснована Сімферопольська українська громада, через місяць у Сімферопольському гарнізоні створено військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, у Севастополі — Українську чорноморську громаду. До кінця квітня корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях ЧФ, у частинах морської авіації і Севастопольській морській фортеці. В Сімферопольському гарнізоні сформовано український полк імені гетьмана Петра Дорошенка. В деяких містах з’явилися осередки Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), пізніше — Української партії соціалістів-самостійників (УПСС).

— На півострові діяли українські військові комітети, у всіх великих і навіть окремих маленьких населених пунктах відбувалася структуризація національного руху. Із тих статутних документів, що збереглися, ми знаємо, що громади серед інших завдань з розвитку української ідентичності декларували намір створювати власні часописи, — наголошує історик. — Із спогадів Харитини Пекарчук, першої жінки, яка отримала українську державну нагороду в XX столітті за участь у Першому зимовому поході, польки, що обрала українську ідентичність, знаємо: в ті роки громадське життя українців в Криму вирувало. Харитина виростала на півострові, й у спогадах писала, що завжди сприймала Крим як Україну. У 1917 році вона активно включається в діяльність українських громад у Сімферополі, стає членом УПСР, одним із засновників «Просвіти», займається українізацією військових частин.

Діячка згадувала, що коли в Криму активізувалося життя національних громад, почалося видання українсько-кримськотатарської газети, український відділ у якій редагував пан Бень.

— На жаль, ми поки що не віднайшли примірники саме цього видання, хоч прекрасно знаємо кримськотатарські газети того часу — «Голос татар», «Мілєт», «Кирим оджаги». У них є згадки про Україну, але україномовного відділу на їх шпальтах не було, — каже Андрій Іванець. — Тож є потреба продовжувати пошуки часопису, про який пише Харитина Пекарчук.

Восени 1917 р. після проголошення Центральною Радою у Третьому Універсалі Української Народної Республіки, в Севастополі, де існувала п’ятитисячна Чорноморська українська громада, бурхливо відзначили цю історичну подію. 25 листопада військовий флот підняв синьо-жовті стяги, містом прокотилася багатолюдна маніфестація, цього самого дня тут була утворена Українська рада робітничих та військових депутатів.

— Ця структура видавала свою газету «Бюллетень Украинской Рады военных и робочих депутатов города Севастополя», — каже історик. — Газета добре відома науковцям, її окремі номери збереглися. Виходила наприкінці 1917-го, на початку 1918 року. Видання було російськомовним, але окремі матеріали тут друкувалися українською.

Дослідники етнічної преси визначають етнічні видання не лише за мовною ознакою. Наприклад, журнал Караїмського духовного правління, що виходив тоді російською мовою, звісно, не можна назвати ніяк інакше, як караїмським. Російськомовна газета «Голос татар» була фактично органом мусульманського виконавчого комітету. Коло її видавців, читачів, редакційна політика чітко вказують на те, що це кримськотатарська преса.

Ситуація в Криму наприкінці 1917-го — на початку 1918 року, де зітнулися кілька різновекторних політичних проектів, була надзвичайно драматична. Після створення більшовиками 29 грудня 1917 р. у Севастополі Військово-революційного комітету і захоплення за підтримки збільшовизованих загонів матросів і кораблів ним влади в Криму, на півострові розпочалися політичні переслідування, самосуди, масові арешти і страти. 27 січня 1918-го був ліквідований крайовий орган влади — Союз народних представників Таврії, 30 січня — Курултай кримських татар.

— Представники української влади Таврійській губернії навесні 1918-го відзначали, що кримчан, які мали дефіцит інформації, а, з другого боку, отримували дезінформацію, необхідно інформувати про ситуацію в Україні, — продовжує Андрій Іванець. — У травні 1918 року в Сімферополі почала виходити україномовна газета «Наш степ». І хоч видання невдовзі через тиск німецької окупаційної влади довелося перенести до Мелітополя, газета підтримувала зв’язки з Кримом, про що свідчать, зокрема, матеріали з життя української громади Феодосії і про інші події на півострові. Коли в серпні 1918 року зібрався перший З’їзд українських організацій Криму, то із 12 прийнятих рішень — два стосувалися газетної справи. Перше — щодо інтенсифікації процесу створення російськомовної газети для кримчан, друге — щодо надання фінансової підтримки газеті «Наш степ».

З 1838 рік по 1917-й у всій Таврійській губернії було видано майже 300 газет і журналів. А з 1917-го по 1920-й лише в Криму, який був меншою частиною губернії, побачило світ 160 періодичних видань — кожна політсила намагалася доносити свої думки до громадськості та пропагувати свої ідеї.

— З цією метою адміністрація гетьмана Скоропадського направила в Крим письменника, журналіста, агронома Євгена Ганейзера. Він мав вести інформаційну роботу на півострові, де три газети отримували фінансову підтримку від Української держави, а сам Ганейзер одну з газет редагував. Імовірно, це була газета «Утро юга», яка виходила у Сімферополі і в якій він висвітлював діяльність уряду Української держави і ситуацію в Україні взагалі», — продовжує Андрій Іванець.

Дослідник наголошує, що науковці можуть знайти в архівах і бібліотеках допоки не відомі інші українські видання, які виходили з березня по грудень 1917-го, коли півострів ще не захопили більшовики.

Майже через сто років, після анексії Криму Російською Федерацією, знову відбулося злочинне захоплення державою-окупантом не лише території, а й інформаційного простору.

— Окупанти в Криму незаконно використовують український частотний ресурс, а друковані україномовні видання, яким треба було проходити процес перереєстрації в окупаційних органах влади, вимушено закрилися, — каже історик. — Якийсь час виходила «Кримська світлиця» — провідна україномовна газета кримчан з 1992 року , але у 2015-му газета переїхала на материк і продовжує працювати на кримську аудиторію. На жаль, це важливе для українців Криму літературно-художнє і публіцистичне видання вже другий рік виходить без державної підтримки. За інформацією його головного редактора, бездіяльність Мінкульта часів Є. Нищука не дозволила газеті пройти гладко процес роздержавлення, і вона втратила пристосоване приміщення редакції та тимчасово — свідоцтво про реєстрацію. Газета виживає насамперед завдяки зусиллям засновників — громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» і «Просвіти».

Утім, переконаний історик, стан української громади Криму потребує якнайпильнішої уваги держави — це одна з двох найбільш дискримінованих етнічних спільнот на тимчасово окупованій території.

— Окупаційна адміністрація не лише прагне позбавити українців Криму доступу до українського освітнього та інформаційного простору, а й здійснює інформаційно-психологічний пресинг на них, коли, з одного боку, розповідає, що українців взагалі не було і немає, а з другого, що українці — «фашисти і бєндєравци», насаджує інші великодержавні стереотипи. Отже, інформаційна підтримка, як і вивчення історії Криму, історії українців у Криму, надзвичайно потрібні.

Маскуючи порушення міжнародного права і утиски національних громад, Росія створює в Криму під виглядом україномовних ЗМІ пропагандистські інструменти — торік з’явився російський україномовний ресурс «Переяславська рада 2.0», а в травні цього року побачив світ перший номер україномовного журналу-щоквартальника «Крим сьогодні». Його редагує членкиня партії «Єдіная Россія», прихильниця Путіна Анастасія Грідчина, яка ще й погано володіє українською мовою. Тож не дивно, що в україномовних ЗМІ, створених для виправдання брутального порушення РФ міжнародного права, багато не тільки фактологічних, а й орфографічних помилок.

— Пропагандистський ефект — це головна мета російських колаборантів у Криму при створенні контрольованих україномовних мас-медіа. Держава-окупант не виконує рішення Міжнародного суду ООН, який зобов’язав Росію відновити україномовне навчання на території Криму і припинити утиски етнічних українців. Вона й надалі активно проводить політику, спрямовану на дискримінацію української етнічної спільноти та її поступову асиміляцію. Тож через тиск міжнародної спільноти, зокрема, Міжнародного суду ООН, загрози нових санкцій і з метою створення іміджу держави, яка не дискримінує людей на окупованій території, Росія створює україномовні інструменти дезінформації та маніпуляції суспільною думкою, які розповсюджують стандартний набір кліше російської пропаганди.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.