Сергій Чайка. «Напад козаків на турецький флот».
Знищення у 1775 році Запорозької Січі за особистою вказівкою імператриці Катерини II, остаточна ліквідація українського козацького війська у 1760—1780-х роках разом із традиційним адміністративно-військовим устроєм, що існував на Гетьманщині, припинення діяльності українських фінансових і судових інстанцій остаточно перетворили Україну на російську колонію з її золотоординськими традиціями, небаченою досі корупцією і кріпацтвом. Німкені Софії-Фредеріці-Августі, принцесі Ангальт-Цербстській, що волею долі посіла престол Російської імперії, чужим був власний чоловік, імператор Петро III, якого за мовчазної згоди Катерини II задушив фаворит князь Орлов, чужими були й народні очікування та сподівання.
Тарас Шевченко писав про імператрицю з ненавистю і презирством: «Тая цариця — Лютий ворог України, Голодна вовчиця!». Зневажав «вовчицю» за владолюбство і лицемірство, знищення українського козацтва. Ліквідовуючи гетьманство у 1764 році, вона наполягала: «Потрібно, щоб саме ім’я гетьмана зникло, а не те, щоб якусь іншу людину призначили на цю посаду». І додавала: «Вживання слова «запорізький козак» розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності». Катерина II постійно повторювала графу Рум’янцеву: «Україна — дуже багатий край; але завдяки автономним порядкам імперія не отримала від неї майже жодної користі, жодного прибутку». Дратувало імператрицю і те, що Січ залишалася острівцем демократії в океані феодально-кріпосницького й національного гноблення, що панувало в Росії. З першого погляду Катерині не сподобався і кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, який разом із військовим кошовим писарем 9 вересня 1762 року прибув до Петербурга на коронацію цариці. Вона вслід за делегацією, що поверталася до України, направила вимогу усунути кошового з посади, та козаки виявили непослух. Калнишевський був кошовим отаманом короткий час у 1762-му, а потім беззмінно тримав булаву з 1764-го по 1775 рік. Як справжній господар, він дбав про розвиток сільського господарства у краї, розширення торгівлі, дбав про будівництво шкіл і церков. Завдяки його діяльності останній період історії Запорожжя позначився економічним піднесенням.
У 1768—1774 роках Запорозьке Військо взяло активну участь у російсько-турецькій війні. «На театрах війни козаки були ударною, досвідченою, майстерною й мужньою силою іррегулярних військ російської армії. Запорожці, які здавна знали тактику турецько-татарських військ в умовах причорноморських степів, добре ними вивчених, найкраще могли протидіяти рухливій, легкій азіатській кінноті, що становила основну силу противника», — зазначає доктор історичних наук Олена Апанович. Під час війни Калнишевський безпосередньо очолював кінне з’єднання Запорозького Війська і водночас був командувачем усієї запорозької армії. У складі авангардних військ 2-ї російської армії козаки відзначилися при виконанні головного стратегічного завдання кампанії 1771 року — захопленні Криму, брали участь у штурмі турецької фортеці Силістрії й десятках інших операцій.
За перемогу у тій війні Військо Запорозьке отримало від цариці подяку, а отаман — найвищу нагороду імперії — орден Андрія Первозваного з діамантами. Золотою медаллю з діамантами його нагородили за організацію блокади турецької фортеці Очаків у 1770 році. Вже навесні 1775-го «непотрібних» козаків звинуватили у захопленні чужого майна і спробах створити незалежне управління — Січ зруйнували. За розпорядженням цариці Калнишевського, якому вже було 85 років, заарештували й етапом відправили у Соловецький монастир, на острів у Білому морі, за 160 км від полярного кола. У казематі, викладеному з величезних, холодних взимку і влітку, кам’яних брил отаман просидів довгих 25 років. Його рідні так і не дізналися, куди подівся отаман та яка тяжка доля випала йому. У камері, з якої кошового випускали тричі на рік, на великі церковні свята, Калнишевський осліп і був звільнений з ув’язнення у віці 110 років уже іншим царем Олександром I. До рідної України отаман так і не повернувся, він помер на Соловках у 1803 році. Петро Калнишевський канонізований Українською церквою, а багато митців присвятили йому свої твори. Серед них — і відома київська художниця Наталія Павлусенко, яка в жанрі історичної реконструкції працює вже понад десять років.
«Її пензлю належать 12 портретів героїв козацької доби. Це Северин Наливайко, Іван Підкова, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Петро Калнишевський, Іван Сірко та інші, — каже член Національної спілки художників Олександр Мельник. — Далеко не всі українські ватажки мали прижиттєві портрети, а більшість тих, що збереглися, мали погану якість: і з історичної точки зору, і художньої. Це і підштовхнуло художницю до ідеї відтворення та вдосконалення вже існуючих образів, створення нової іконографії видатних особистостей минулого України. Для цього вона проштудіювала низку історичних досліджень, консультувалася з провідними істориками, реконструкторами, знавцями епохи козацтва. Це, зокрема, доктор історичних наук О. Ковалевська, дослідники історичного одягу С. Шаменков, Г. Ярова. У своїй роботі художниця намагалася уникнути дешевої героїзації, створити правдиві образи діячів минулого. Для досягнення цієї мети було використано приклад живої натури, в чому люб’язно допомогли актори Київського академічного театру імені Івана Франка. Наприклад, прижиттєвого зображення Северина Наливайка не існує. Тому портрет цього гетьмана був написаний на основі літературного портрету, створеного художнім словом Миколи Вінграновського у романі «Северин Наливайко». А його психологічний портрет допомогло створити фото героя АТО Олександра Мороза з виставки фотографа та журналістки Віки Ясинської «Портрет солдата». Цікаво, що за дослідженням доктора історичних наук О. Ковалевської, команда науковців та криміналістів СБУ створила у 2017 році електронне зображення Івана Мазепи, яке дивним чином збіглося з портретом Наталії Павлусенко, написаним у 2007 році та про який ні О. Ковалевська, ні її команда не знали».
Наталія Павлусенко.
«Кошовий отаман Петро Калнишевський».
Фото надані Олександром Мельником.
