На знімку: коли будзи на ключині, то можна й перепочити (Юрій Рубець і Василь Фурдь-молодший).
Не те, що йдеш, а наче по драбині вилазиш чи стіною дерешся — настільки сюди стрімкий підйом. І триває аж годину. Якщо голову піднімаєш, щоб переконатися, чи вже близько до місця, куди тобі треба, то навіть шапка злітає. А ще за сонячного паркого дня весь час доводилося обтирати спітнілі чола. І пити раз по раз припасену воду…
Саме тут, на невеликій рівнині, розташувався салаш — місце, де у вівчарів колиби, кошари й цілодобово ґаздує ватаг. Цей чоловік виготовляє сир, урду, стереже ватру і береже все нехитре начиння. Отже, салаш — запозичене верховинцями і словаками з угорської слово — означає нічліг або ж притулок для вівчарів. За житло їм служить колиба. Для худоби — кошара.
Напередодні на підхмарну висоту перекочували з пониззя — урочища Дівче, де на початку травня відбувся прадавній ґаздівський звичай — мішаня. Тоді до гурту злучаються вівці й кози громади. Передислоковуючись, бо на узвишші вже зазеленіла густа псяра-паша. Необхідно «трелювати» з нажитого старого місця і весь чабанський реманент. Для його транспортування у пригоді коні. Зрозуміло, заново доводиться облаштувати місце для худобини просто неба. Одне слово, мандрівний спосіб літньо-табірного господарювання — то велика морока.
Особливо мозолі собі набивають вівчарі, коли доять. Усе-таки встигли ми потрапити на полудневу процедуру видоювання. Зі струнки одна за одною виходять вівці й кози. Їх доять батько і син — Василі Фурді. Коли спостерігаєш за вправністю в ділі, одразу стало зрозуміло, що за їхніми плечима чималий вівчарський стаж. Щоправда, цього разу старший прибув сюди лише ватажити, себто за чергою забрати свій пай сиру, урди.
Пенсіонер Василь Петрович багато років віддав місцевому газовому господарству, де був водієм. Неодноразово за слушної нагоди і водив по шовкових полонинах тонкорунне стадо. Зарекомендував себе ґаздою на всі гори, бо на обійсті що тільки не мукає, мекає, бекає… Бувало, що сам утримував майже сотню овець і кіз, а ще — коней, корів та всяку іншу свійську маржину. Яблуко від яблуні далеко не котиться, бо трудолюбиву хазяйську жилку вміло прищепив синові, йому — 38 літ, котрий з року в рік вівчарить. Так і зізнається, що виріс біля худобини. Слава Богу, що в ці роки ноги не болять, бо коли пастушиш з отарами, то мусиш щоднини ходити немало кілометрів не лише по узвишшях, а й скалистими-дебристими зворами-ущелинами. Та підводить поперек. Адже спить вівчар на твердій землі й то, як той заєць, на одне око — треба стерегти худобину від звіра. Помагають гавкотом собаки, але вухо має чути кожен шелест.
— Коли до лікаря? — запитуємо Василя-молодшого.
— Немає часу, — відповідає якось сором’язливо. — Потім, восени. Або як гори вкриють білі гуні — тобто взимку. Тоді роботи менше… А тепер приймаю якісь пігулки, часом натру паленкою-горілкою чи спиртом… Та то, маю оповісти, як діди казали: «Молодому чоловікові треба кріпитися, а не слухати, де поболює…»
За напарника-асистента у нього 56-літній Юрій Рубець. «Я з підлітка-дітвака вівчарю, — каже, — то було, що мав діло з колгоспною отарою, а тепер з людською. То півбіди, коли бурі з блискавками і громовицями чи холодні пориви вітрів. Бере страх, коли стрінеться вовк або ведмідь».
Не раз і не двічі, бувало, що темної ночі, а то й серед білого дня хижі звірі зухвало поцуплять тварину просто з-під носа. Подивувало, що біля кошари не було чути гавкоту псів — цих помічників ватагів і сторожів овець та кіз.
— Тепер проблема і зі скотарями, і з псами. За Бога любого, як лише не старалися, то не змогли знайти достойну вівчарку, — скаржиться Василь Фурдь.
Був у нього відважний бровко, та ба, безслідно пропав. Очевидно, вовки схопили…
Як батько-ватаг після доїння зголосився піти на п’ять годин пополудні пастушити, то син-вівчар, хоч і важко згинаючись через радикуліт, мов чаклун, активно порався то біля казана, що висів над вогнем, то діжки-гелетки повимивав, де ще залишалося на денці трохи молока, що вже скисало. Кому-кому, а Василеві-молодшому притаманний у роботі акуратний почерк. Упаси Боже, аби впала якась смітинка у коновку-діжку. Знаючи його високу чистоту праці, кожному хочеться закупити будз сиру та урду саме від нього.
…І ось нарешті виплеканий і приласканий долонями рук білосніжний колобок-будз поволі виповзає з путини і завитий шматком марлі, зціджуючись, осів у мішку на жердині поряд із сироварнею.
Господарі салашу гостинно запросили прибульців скоштувати вівчарські продукти: сир, урду, попити жентицю-сироватку та посмакувати смаженою солониною і токаном-кулешею зі свіжим молоком.
Вівчарі показують на сусідню гору зі ще вищим верхом. Ця місцина вже зветься Грабове. Через півтора тижня доведеться з усім причандаллям знову переселятися — новий похід по свіжу пашу. Щоб був добрий надій, треба соковитий корм.
Що не кажіть, а не хотілося прощатися з цими милими трударями-вівчарями, які виготовляють надзвичайно смачні й корисні харчі-делікатеси.
Хотілося б почути й спів трембіти, і веселі коломийки та журливі співанки вівчарські... Але в цих людей, власне, цілодобовий труд. І ми не хотіли їх відривати од звичного ритму й обов’язкового тут графіка роботи. Може, якщо погода посприяє і випаде час, ще й підемо цього літа. Лише б коронавірус угамувався. Бо в цих краях він розперезався не на жарт…
Сюди, на високі полонини, тягне. Кожного. А тим паче закарпатця з діда-прадіда. В наших жилах тече якась така незбагненної сили кров, яка піднімає тебе на ноги, жене в гори, додає снаги долати їх. І це зовсім, як вийдеш на самий верх, не важко. Навпаки — відчуваєш якусь полегкість… Адже тут усе первозданне: вода, повітря, трави, що пахнуть, видається, ще солодше, ніж мед!.. І тут ти — найближче до неба. І лише дивлячись з цієї високості, розумієш, якої краси і якого огрому наші Карпати!.. І яка людина маленька, і як би мала берегти, а не плюндрувати цей благородний обшир природи, щоб залишити цю блакить синьогір своїм нащадкам…
І лише тут, на недалеких уже звідси навпростець Боржавських полонинах знаного композитора й поета Михайла Машкіна могла осяяти муза, аби написати слова:
- «У трембітоньку заграю,
- Заграю, загуду,
- З своїм милим рідним краєм
- Розмову поведу.
- Верховино, мати моя,
- Вся краса чудова твоя,
- Вся краса чудова твоя
- У мене на виду!..»
Міжгірський район Закарпатської області.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
