Федір Верещагін і його дружина Регіна Францівна — одна з останніх спільних світлин.
— Думаю, батько вибачить мені там, на небесах, що прошу нинішню владу вшанувати пам’ять про нього, — поділився думками з «Голосом України» син відомого театрального режисера Федора Верещагіна — Федір Федорович. — На мою думку, було б справедливо перейменувати зупинку громадського транспорту «Театральна» на «Верещагіна». Це ж скільки разів на день звучало б його ім’я! Таке просте в мене прохання.
Листа з пропозицією Федір Верещагін, відомий у минулому у Вінниці хірург, сам заніс до Вінницького обласного муздрамтеатру імені Садовського. Цей театр 42 роки очолював його батько Федір Григорович. Поставив тут понад сто вистав.
17 травня 2020-го минуло 110 літ з дня народження видатного режисера, народного артиста СРСР і України Федора Верещагіна. Ідея в сина з’явилася не тому, що нині кругла дата.
Каже, проїжджав трамваєм біля адмінбудівлі Вінницької транспортної компанії. Звернув увагу, що перейменували зупинку. Тепер вона носить ім’я колишнього керівника підприємства.
— Десять років тому, коли святкували 100-ліття батька, дехто з тодішніх керівників казав, що варто було б подумати про перейменування театру Садовського на Верещагіна, — розповів Федір Федорович. — У мене від таких слів серце гулкіше билося від хвилювання.
Пізніше зрозумів, що сказано було задля красного слівця. Зрештою, саме батько запропонував назвати театр ім’ям Садовського.
У сина була інша пропозиція — перейменувати вулицю Театральну на Верещагіна. Не дослухалися. Чому? Він цього не знає. Йому не пояснювали. Назву Верещагіна дали провулку. Невеликому, на декілька будинків. Добре, що хоч поруч із театром. Так само, як і зупинка.
— При бажанні питання може бути вирішено позитивно, — каже Федір Верещагін. — Усе залежить від людей.
— Федір Григорович фанатично віддавався роботі, і про це знають в театрі, — розповідає син режисера. — Ми його вдома рідко бачили, більшість часу проводив у театрі або на гастролях. А ще тато ніколи нічого не просив у тодішньої влади.
За словами співрозмовника, його батько пройшов війну, мав першу групу інвалідності. Таким людям держава давала автомобіль. Разом з іншими фронтовиками стояв у черзі на його отримання. Не дочекався, не дійшла до нього черга. Звичайно, міг попросити, щоб допомогли. Його знало керівництво області, знали в Києві. Народний артист, кавалер орденів бойового і трудових, здавалося б, як не допомогти такій людині, але...
— У ті часи у нас часто гостювали поважні люди, — пригадує Федір Федорович. — Пам’ятаю, як приймали тенора Івана Козловського. Він запам’ятався набожною людиною. Перед трапезою довго молився. Бував у нас письменник Іван Стаднюк, тоді ставили виставу за його книгою «Війна». У нашій компанії обідав Платон Майборода. У ресторани тоді не запрошували. Кликали додому. Накрити на стіл випадало на руки мами, і ми з сестрою Елеонорою допомагали, хоч були ще малі, але треба було маму підтримати. Стаднюк нахвалював мою варену картоплю. Я готував її з секретом — додавав у пюре трохи молока.
Тому надалі, тільки гості на поріг, малий Федір брався за картоплю. Продукти купували за власні кошти.
Якось син почув, як батько казав мамі, що вже витратив свою зарплату за три місяці наперед. Мовляв, щоб вона не розраховувала на цей час на його заробітки.
Син-школяр пожартував:
— Тату, дивися, бо тебе кинуть у боргову яму, як колись це зробили з Бальзаком.
Квартири від держави син режисера, випускник Вінницького медінституту, так і не отримав за все життя. Батько міг попросити у влади посприяти сину-лікарю. Не вважав за потрібне йти на поклін до чиновників. Закінчилося все тим, що старший Верещагін розміняв свою квартиру на дві, аж тоді син із сім’єю отримав власне помешкання.
Регіна Францівна, дружина режисера, теж служила в театрі. Однак ніколи не мала головної ролі. Колеги бачили, що актриса заслуговує на це. Верещагін на їхні прохання відповідав: не хоче, щоб дорікали, що він зловживає посадою.
— Особисто я підтримую пропозицію Федора Федоровича і сказав йому про це, — розповів директор Вінницького театру імені Садовського Володимир Лозовський.
— Це справді логічно, як каже Федір Федорович. Зупинка ж — на вулиці Театральній, поруч із театром. До того ж Федір Григорович мав звання «Почесний громадянин Вінниці»... Тут жодних заперечень.
За словами керівника театру, він сподівається, що і колектив погодиться на це. «Проблема в тім, що до завершення карантину зібратися не вдасться, щоб обговорити звернення, — продовжує Володимир Лозовський. — Якщо колеги дадуть добро, підготуємо листа на ім’я міського голови, а далі то вже справа влади, від неї залежатиме вирішення питання».
— Заслуги Федора Григоровича настільки великі, що на його честь можна назвати не тільки зупинку, й вулицю, — каже керівник літературно-драматичної частини театру Світлана Фицайло. — Мали б так само вшановувати пам’ять наших видатних акторів. Уже нема з нами Нестора Кондратюка, Анатолія Овчаренка, Дмитра Немченка... Не можна забувати їхні імена. Я мала з цього приводу розмову з окремими членами комісії з декомунізації, пропонувала назвати перейменовані вулиці на честь наших «садовців». Прикро, але до моїх слів не дослухалися.
Вінниця.
Фото надано Федором Верещагіним.
