Остання весна Олеся Терентійовича. Конча-Озерна, 5 травня 1995 року.
До цієї дати пропонуємо спогади заслуженого журналіста України Андрія Мельничука — багатолітнього читача та дописувача нашої газети.
Коли весняних днів 1995-го я приїздив до Гончаревої Кончі-Озерної, щоб підготувати для газети матеріал про воїна-митця, не міг і подумати, що дні його невмолимо стікають. Стільки жадоби до життя, стільки вогню в ньому горіло, стільки живого інтересу до всього він виявляв...
Найперше Олеся Гончара зацікавило, звідки я родом. Назвав йому моє старовинне село (колись містечко) Сураж на Тернопільщині... «Бував, бував там. О, то прекрасний край, то священні для України місця, — ожвавлюється він. — Ваш край мені дуже полюбився. Чудові там люди. Зізнаюся вам: із певного часу Тернопілля стало для мене дуже близьким, як і моя рідна Полтавщина...»
Заохочений, розповідаю про людей мого села — трудівників заповзятих і співаків удатних. Згадав ім’я мого старшого друга Соловея Николюка — інваліда-фронтовика, людини глибокої внутрішньої культури, дарма, що закінчив лиш кілька класів. Він, простий хлібороб, створив у селі фольклорний ансамбль, що був знаний в районі та області.
А Гончар: «Соловей... Яке красиве, милозвучне ім’я в людини! Знаєте, і в мене на Тернопіллі є друг. Це Ярослав Сорока. Дуже славна людина...»
У квітні-червні того печального року мені самому й разом із дослідником творчості О. Гончара Віталієм Ковалем випало кілька разів бувати в Кончі-Озерній. При тих зустрічах з Майстром не раз спливало це ім’я — Ярослав.
«Оце одержав від Сороки нові числа газети «Русалка Дністрова», — каже нам господар. — Доволі цікаве видання. Воно продовжує славні традиції колишнього однойменного альманаху. «Русалка...» тернопільська імпонує мені від часу її виникнення. Вправні літератори працюють там».
Показав ті номери видання, де Ярослав Сорока вмістив свої публікації «Зустрічі з Олесем Гончарем», де широко подано взаємини письменника з Надзбручанським краєм. Багато мовилося тут і про особисті зустрічі автора спогадів з Гончарем. У спогадах Сороки Олеся Гончара вражали точні й тонкі спостереження нарисовця, приваблива тональність оповіді.
Ярослава Сороку я заочно знав давно. Запам’яталися в колишній «Радянці» публікації про трудівників Збаразького району, про неординарну особистість керівника району, який умів запалювати людей. Після почутого від Олеся Гончара захотілося ближче познайомитися зі своїм земляком.
Перші вісточки від нього вразили тією великодушністю й щирістю, що притаманні людям особливого складу. В одному з листів читаю: «У моєму житті було ой як багато випробувань! Інколи і самому не віриться, що міг усе оте перенести. Смерть сина, моя автоаварія, вісім (!) хірургічних операцій і ще багато-багато іншого. І все оце — в період відповідальних посад, на яких випало мені працювати. Ми з дружиною переїжджали на нові місця роботи... дев’ять разів...»
Навіть виконуючи вказівки «згори», Ярослав Сорока прислухався до вказівок власного серця. А вони радили йому не забувати самому й іншим нагадувати, якого ми роду-племені.
Сильне враження справила на нього перша зустріч з Олесем Гончарем на батьківщині Василя Стефаника в Русові в 1971 році.
Гончареві сподобався допитливий тернополянин, і він подарував йому свою візитку — добрий знак для продовження зустрічей. Їх було кілька: взимку 1975 року в санаторії Конча-Заспа під Києвом, у вересні 1977-го — у Збаражі, у червні 1987 року — у Бережанах, на 175-річчі від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчі від часу виходу в світ альманаху «Русалка Дністрова». Ювілейний комітет тоді очолював саме О. Гончар.
Про зустріч у Збаражі Ярослав Михайлович згадує так: «Вересневого вечора 1977 року подзвонив мені з Тернополя мій товариш, відомий поет Володимир Вихрущ, і сказав, що в область прибув Олесь Гончар з дружиною Валентиною Данилівною. Вони їдуть до Трускавця на лікування, а по дорозі вирішили завітати до Збаража, спочатку запитавши, чи я на місці. Це була для мене надзвичайно радісна звістка...»
По дорозі з Тернополя до райцентру київський гість попросив зупинити машину біля бурякового лану, де трудилося багато жінок. Між ними й письменником одразу зав’язалася щира розмова. Згодом він напише: «Коли чуєш соковиті жарти тернопільських жінок-буряківниць, що їхнім трудовим подвигам і міри нема, чи веселе щебетання молодих вчительок, якраз тих, що плекають нашу мову, прищеплюють дітям любов до красного письменства, не раз подумаєш у хвилюванні: ось на чому тримається життя! Воно тримається на людяності, на гідності, на любові».
Офіційної зустрічі в Збаражі не готували — так побажав гість. Та й без того в одному з залів зібралося стільки народу, що ніде було голці впасти. Збаражчани, стверджує Я. Сорока, виявили небувалий інтерес до творчості письменника, запитання йому сипалися найрізноманітніші. Зокрема, про долю «Собору», про який офіційна пропаганда тоді не згадувала, так, немов і немає в Україні такого твору. Олесь Терентійович не ховався від жодної відповіді, говорив відверто.
А потім столичний гість знайомився з містом. Довго стояв біля мурів Збаразької фортеці, вклонився меморіальній дошці, з якої довідався, що на збаразькій землі у бою наклав головою оспіваний у піснях Морозенко. «З усього, що ви зробили для Збаража, — сказав Гончар до Сороки, — ця меморіальна дошка — найважливіше. Дякую вам сердечно».
Великою була радість від тієї зустрічі, згадував Сорока. А вже наступного дня — дзвінок із Тернополя. Один із секретарів обкому відчитав його: як це розуміти?! Приїхав Олесь Гончар в Тернопіль, не зайшов в обком і одразу ж поїхав до Сороки?..
Ярослав Михайлович спробував, було, пояснити, що то особиста справа Гончара — куди йому їхати. Звісно, в обкомі справу бачили інакше. Ярослав Сорока як перший секретар райкому партії розумів це, але не переривав щирих взаємин із людиною, яка була для нього, колишнього вчителя, виміром усіх чеснот.
Ще однією нагородою для Ярослава Михайловича, як і для його земляків, був приїзд Гончара до Бережан на ювілей Шашкевича. Бережани — батьківщина Сороки. Тут він народився, тут прилучився до книжок (одна з найулюбленіших — «Прапороносці»), тут зробив перші кроки на освітянській ниві. І ось нова зустріч з тим, хто назавжди ввійшов в його серце. Бережани, як і інші куточки Тернопілля, вразили гостя своїм минулим і тим, як тут уміють це минуле шанувати.
«Дуже приємно було мені відкрити для себе Бережани, — написав Олесь Терентійович у книзі відгуків однієї з книгозбірень, — дізнатися, як люди вміють шанувати рідну культуру. Це робить честь господарям вашого краю.
Я глибоко схвильований цим прекрасним виявом народної духовності».
Після побачення в Бережанах Ярослав Михайлович більше з Гончарем не зустрічався, хоча до останніх днів життя Олеся Терентійовича вони обмінювалися листами, фотографіями, книгами, дзвонили один одному.
Я ж востаннє зустрічався з Прапороносцем нашої літератури 14 червня 1995-го. Гостинна Валентина Данилівна, як завжди, пригощала нас — свого чоловіка, а також Віталія Коваля з його дружиною Ольгою Андріївною і мене — смачними бутербродами й узваром. А ми все говорили... Ніщо не віщувало того дня, що потряс Україну рівно через місяць, коли письменник пішов у Вічність. Навіть густа злива, що пронеслася тоді над Кончею-Озерною, не потьмарювала світлого враження від зустрічі з людиною — гордістю України.
Прощаючись, Олесь Терентійович попросив мене:
— Ось написав лист у ваш Тернопіль. З нашого «хутора» він довго йтиме. Якщо ваша ласка, то вкиньте до поштової скриньки в Києві.
За багато літ в редакції я не раз мав справу із «секретною поштою», але до цього листа поставився з особливою увагою. Вклав його до редакційного конверта й умовив працівника пошти взяти лист під особливий контроль.
Що ж написав у тому листі письменник-класик? Невдовзі Ярослав Михайлович надіслав мені копію:
«Дорогий Ярославе Михайловичу!
«Русалку Дністрову» з Вашими спогадами (як і ранішу статтю про зустріч з Б. Харчуком) одержав, усе читаю з цікавістю, бо це ж озивається до мене Тернопілля, той край, що з певного часу став для мене майже таким ваблячим, як і моя рідна Полтавщина. Уважніше дивлюсь і телевізію, коли виступає, красується талантами тернопільська самодіяльність або діляться досвідом ваші господарники, ділові, мудрі люди, в чиїй праці виявляє себе ментальність народу, український національний характер, його багата творча сила.
Дякую Вам, Ярославе, за незабутні зустрічі, де завше Вам належала провідницька роль і де було так багато щирості, довіри й людяності, тобто того, чим найбільше маємо дорожити в житті.
Вітаю Вас і Ваших близьких та друзів, бо вони ж і наші друзі теж. Якщо є зайвий примірник «Зустрічей...», — надішліть, наші літературознавці виявляють цікавість.
Всього найкращого Вам та родині.
Олесь ГОНЧАР.
12 червня 1995 року».
Олесь Гончар умів шанувати доброту й порядність. Коли 1987 року тернопільські «перебудовники» з комсомольською спритністю змістили з посади у Збаражі інтелігентного, мудрого Ярослава Сороку, Олесь Терентійович, сидячи в залі Верховної Ради УРСР з одним із гонителів Сороки, кинув йому серйозний докір і — пересів до іншого ряду.
Його останній лист Ярославу Михайловичу осяяний добротою до людини, яка чесно несла свій хрест. А ще в тому листі — пошана до краю, який полонив Гранослова рідної літератури. Я щасливий з того, що своїми руками і серцем доторкнувся до того листа, адресованого, по суті, усім тернополянам. Возгордімося ж, земляки, високою похвалою нашому краєві!
Фото автора.
