90-ті роки. О. Піскун під час засідання Верховної Ради.

Фото з архіву О. Піскуна.

Аж не віриться, що вже минуло 30 років з того дня, відколи я склав присягу народного депутата. Як історик за першою освітою, я розумію, що з історичної точки зору 30 років — це зовсім небагато, але з погляду конкретної людини — це час, за який народилося і виросло нове покоління українців, у тому числі й політиків...

Отже, 15 травня 1990-го, вперше з часів Центральної Ради, як постійно діючий парламент розпочала свою роботу Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання. А вже 16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Пізніше, після проголошення незалежності України, Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання стала Верховною Радою України першого скликання. Верховна Рада України першого скликання (1990—1994) заклала фундамент розбудови незалежної української держави.

Чи була незалежність несподіванкою?

Процеси, що відбувалися на зламі 80—90-х років ХХ ст., засвідчили прагнення українського народу мати власну державу. Ширився національно-визвольний рух. Багато хто вірив, що Україна стане незалежною. Проте досить часто можна почути, що все-таки незалежність до певної міри стала несподіванкою, своєрідним даром Божим. На жаль, і сучасні політологи продовжують розвивати і спекулювати навколо цієї тези. Насправді це не так.

Національно-визвольна боротьба в Україні тривала впродовж усього радянського періоду — у 1920—1980-х роках. Вона мала різні форми і способи вияву, а носіями ідей були конкретні люди, які не боялися чинити опір радянській системі і в Україні, і за її межами. Це й була українська еліта. Від героїв Холодного Яру (згадайте останнє звернення останнього холодноярського отамана Чорного Ворона до ворогів і нащадків: «Знайте: вам на цій землі спокою не буде! Як не ми, то наші діти! За Україну треба боротися!») і до останніх днів радянської влади... Достатньо згадати Левка Лук’яненка, шістдесятників, В’ячеслава Чорновола і багатьох інших видатних особистостей. Упродовж усіх років після поразки Української революції (1917—1923) українська еміграція продовжувала напружену роботу з обстоювання незалежності держави Україна на теоретичному і практичному напрямах. Ще наприкінці 1970-х років за кордоном вийшла книга відомого у світі економіста, члена Римського клубу Богдана Гаврилишина, в якій він передбачив розпад Радянського Союзу.

Проте правдою є й те, що Україна йшла довго до незалежності. Широкі верстви суспільства, особливо в останні десятиліття радянської влади, були «обамбулені» радянською пропагандою, певні суспільні прошарки достатньо довго вірили в комуністичні ідеали... За такого стану до початку 1980-х років про державну незалежність України можна було лише мріяти, сподіватися і продовжувати боротися.

Значні зрушення у суспільній свідомості українців відбулися після Чорнобильської трагедії 1986 року. Вона стала своєрідним детонатором людського незадоволення і водночас певним стимулом подолання страху перед системою. Бо страх перед невидимим ворогом — радіацією — був сильнішим, ніж перед тими, хто породив небачену техногенну трагедію. Окрім того, перебудова дала поштовх до публікації різнорідної, раніше забороненої інформації. Як наслідок — у суспільній свідомості відбулися значні зрушення, люди доходили висновку, що, оскільки є українська нація, то, природно, має існувати й українська незалежна держава. Але для цього потрібні були час і наполеглива просвітницька робота.

Пригадую, як я, один із співголів Сумського крайового руху, балотувався в 1990 році до Верховної Ради (висував колектив політехнічного інституту), і коли разом з іншими кандидатами зачитав тези своєї передвиборчої програми, мене підтримали, але змусили зняти пункти про проголошення повної державної незалежності, власні Збройні Сили, грошову одиницю тощо. На той час люди готові були підтримати ідеї співдружності незалежних держав, однак тезу про незалежність України, очевидно, ще ні. І хоча і я, і мої побратими — сумські рухівці — вже не мали жодних сумнівів у необхідності проголошення державної незалежності, переконати своїх виборців я тоді ще не зміг...

Тож головне гасло моєї передвиборчої платформи, розробленої на основі програми Народного руху України, містило дещо завуальоване положення про державну незалежність: «Реальний суверенітет України, гарантовані права людини, радикальне оновлення суспільства». Сама виборча кампанія 1990 року, а згодом загальноукраїнська парламентська трибуна Верховної Ради сприяли швидкому поширенню ідей незалежності в українському суспільстві. У 1990—1991 рр. я і мої побратими з парламентської опозиційної групи «Народна Рада» вже мали більше обґрунтованих аргументів щодо необхідності існування незалежної Української держави, поступово зростали розуміння й підтримка народу.

Народна Рада, в яку об’єдналися патріоти України, з перших днів своєї дяльності заявила, що боротиметься за здобуття Україною повної політичної та економічної незалежності. Вона поставила перед собою три головні завдання.

Перше. Усунення компартії від влади і створення демократичного суспільства.

Друге. Демонтаж централізованої імперської системи Радянського Союзу і здобуття Україною державної незалежності.

Третє. Створення багатоукладної ефективної ринкової економіки.

У Верховній Раді я одразу записався саме до комісії з питань державного суверенітету. Переглядаючи свої виступи, статті, щоденники, бачу, що велася активна системна робота з наближення омріяної самостійної держави. Публікації у пресі, наукові доповіді, дискусії з однодумцями та опонентами на місцевому і загальноукраїнському рівнях, навіть листування з друзями та знайомими сприяли поширенню ідеї незалежної України, виробленню бачення і програми побудови нової України. Тому незалежність не була для нас несподіванкою, ми до неї готувалися. Зокрема, значна робота проводилася саме з підготовки проекту Декларації про державний суверенітет.

Обговорювалося багато проектів

Варто наголосити, що було подано й обговорено багато різних проектів, але головна принципова дискусія точилася при підготовці декларації і пізніше при обговоренні Акта про державну незалежність саме навколо питання про реальний державний суверенітет та новий «Союзний договір». Ідея державної незалежності української республіки дедалі більше утверджувалася в свідомості народу України, більшість людей у проголошенні незалежності вбачали спасіння від того, що не потрібно буде віддавати своїх дітей на службу в радянській армії, від матеріальних та техногенних потрясінь.

Керівництво Компартії, враховуючи настрої народу нарешті здобути власну державу і свої помилки у боротьбі з Народним рухом, вирішило зіграти на випередження. Резолюція ХХVІІІ з’їзду Компартії України хоча й підтримувала «проголошення та утвердження державного суверенітету Української РСР», проте «справою величезної ваги з’їзд вважає активну участь Компартії України у створенні оновлюваного Союзу вільних і рівноправних союзних держав... Він має будуватися на новому Союзному договорі...».

Народний рух України і Народна Рада закликали народних депутатів підтримати проголошення повної незалежності України. П’ята сесія Великої Ради Руху у червні 1990 року закликала народних депутатів «прийняти

Декларацію про державний суверенітет України, що відповідала б віковічному прагненню українського народу до власної державності, і ряд законодавчих актів, які забезпечать її реалізацію. Державний суверенітет України не може бути обмежений новим Союзним договором, укладання якого за ініціативою центру в період, коли республіки ще не стали суб’єктами суверенності, ставить під загрозу саме досягнення реальної державної незалежності України, її повноправне утвердження в сім’ї європейських народів».

Свою діяльність із напрацювання проекту декларації при обговоренні варіантів проекту декларації у комісії і під час дискусії на пленарному засіданні Верховної Ради я зосередив саме на обґрунтуванні необхідності проголошення і реалізації реального державного суверенітету України без прив’язки до «оновленого союзу». У своєму виступі я навів на той час ще маловідомі історичні документи/факти про те, як досить приваблива ідея союзу рівноправних держав була скоригована в останній момент на об’єднання в єдину союзну державу ще в момент створення Союзу 1922 року. Той мій виступ мав певний вплив на ухвалення рішення: аплодували не лише побратими з Народної Ради, а й більшість депутатів...

Декларація про державний суверенітет заклала підґрунтя незалежності України. Передусім декларація встановила, що адміністративні кордони Української РСР не можуть бути змінені без її згоди. Була проголошена економічна самостійність республіки. Україні надавалося право визначення економічного статусу. Зокрема, Верховній Раді УРСР надавалося право створення кредитних і банківських структур. Щодо державної безпеки Україні було надано право створення власних Збройних Сил. Саме Декларація про державний суверенітет уперше дала нашій країні змогу заявити про себе у світі.

Після того як Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, керівництво СРСР та компартія зрозуміли, що з-під ніг тікає ґрунт, і форсували підписання Союзного договору. Для України це було дуже небезпечно. До того ж соціологічні дослідження свідчили, що голоси за державну незалежність і за співдружність розподілилися приблизно порівну. Саме в цей час я разом із групою 28 народних депутатів України з 11 областей республіки, протестуючи проти політики компартії, спрямованої на збереження «оновленого союзу», заявили з трибуни Верховної Ради України про вихід із КПРС і закликали інших народних депутатів приєднатися до нас, поставити загальнонародні інтереси над партійними.

Народна Рада дотримувалася принципової позиції: спочатку необхідно стати незалежною державою, а потім, за потреби, на рівних правах укладати договір. На користь цієї думки промовляв і гіркий досвід 1922 року, коли також формально було підписано союзний договір, а фактично з’явилася нова імперія.

Узагальнюючи, варто наголосити, що найбільшими здобутками Народної Ради, як і Верховної Ради України першого скликання в цілому, стали Декларація про державний суверенітет, закон про економічну самостійність України, постанова про проходження громадянами України військової служби на території України. Завдяки тривалій, копіткій праці Верховна Рада затвердила як державні символи історичні національні святині українського народу: синьо-жовтий прапор, герб-тризуб та гімн. І звичайно, найголовнішим досягненням Народної Ради і Верховної Ради України першого скликання стало проголошення державної незалежності України.

Олександр ПІСКУН, народний депутат першого скликання.

Із досьє «Голосу України»

Олександр Піскун — історик, політолог, юрист, кандидат історичних наук, народний депутат України дванадцятого (першого) скликання (1990—1994). У 1990 році обраний народним депутатом України: входив до Народної Ради, заступник голови Народної Ради, член фракції Народного руху України, фракції «Безпартійні». Член Комісії Верховної Ради України з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин.

Один із засновників товариств «Меморіал» та «Просвіта», Народного руху України на Сумщині, член Великої Ради НРУ (1989—1994); у 1993—1994 роках — перший заступник міністра у справах національностей та міграції. З 1994-го працював в українських та міжнародних неурядових установах, що опікуються питаннями прав людини та розвитку громадянського суспільства; консультант із законодавчих питань Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді України; заступник директора Міжнародного фонду «Відродження»; головний редактор українського журналу «Питання міграції»; автор посібника «Основи міграційного права. Порівняльний аналіз». Викладав історію, політологію, міжнародні відносини і право. З 1999 року — USAID, керівник програм розвитку демократії та врядування.

Незважаючи на ті негаразди, які ми сьогодні переживаємо, вважаю, що шлях до незалежності й утвердження України як самостійної держави, обраний нами, правильний. Боротьба за незалежну, демократичну, правову й соціальну українську державу триває і на фронті, і у Верховній Раді. «За Україну треба боротися!».