Літо 1990 року. Пленарне засідання Верховної Ради. Депутат Ю. Гнаткевич — автор одного з альтернативних проектів декларації.
Фото з книги «Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення».
Це було тридцять років тому. (О Боже, як це було давно!). У тоді ще Радянському Союзі вирували пристрасті навколо оголошеної М. Горбачовим «перебудови». Внаслідок свободи слова і плюралізму в СРСР почався «парад суверенітетів» . Першими почали виходити із Союзу, в якому всім верховодила Москва, загарбані нею прибалтійські держави. Прагнучи позбутися влади комуністичного Політбюро, Борис Єльцин оголосив про суверенітет Російської Федерації. Перед Україною відкривався шлях до відновлення незалежності, втраченої після загарбання російськими більшовиками Української Народної Республіки сто років тому.
Кандидатів у депутати Верховної Ради у 1989 році висували трудові колективи. Мене висунула профспілкова конференція Київського політехнічного інституту на пропозицію осередку Товариства української мови. Сам цей факт свідчить, що в Україні тоді вже розбурхувалося національне питання. Щоправда, у своїх виступах я на національному питанні уваги не акцентував, а більше говорив про свободу слова, про багатопартійність, про необхідність ліквідації спецбуфетів для партійної номенклатури, обурювався всевладдям бюрократії. Якби мені хтось тоді сказав, що зовсім скоро я голосуватиму у Верховній Раді за Декларацію про державний суверенітет Української РСР і що разом з рухівцями за це голосуватимуть комуністи, я б у це нізащо не повірив. Але саме це і саме так сталося. Видно, мав рацію Степан Бандера, коли сказав, що завжди перемагають ті ідеї, час яких настав.
Я не тільки голосував за декларацію. Ба більше: я зареєстрував власний проект декларації. Заявивши з трибуни, що мої односельчани не знають слова «декларація», я запропонував замінити його словом «ухвала». Депутати, насамперед із комуністичної групи «239», були вкрай здивовані іншою моєю пропозицією. Як філолог я нагадав, що слово «суверенітет» — французького походження. У Словнику іншомовних слів воно трактується як державна незалежність і може стосуватися лише держави і більш нічого і нікого. Я сказав, виступаючи з трибуни: «У нашому разі ми збираємося голосувати за «масло масляне». І саме тому свій проект декларації я назвав так: «Ухвала про державну незалежність Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Досі не збагну, як я тоді міг наважитися на таку сміливу і , як тепер заведено говорити, радикальну позицію. Водночас досі щасливий, що один фрагмент, актуальний і донині(!), з мого проекту таки потрапив до проголосованого тексту декларації в розділ «Культурний розвиток». Тут сказано: «Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації...». І абзацом нижче: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій..., функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».
По-перше, у декларації було вжито словосполучення «українська нація». Адже досі на слово «нація» Москва накладала табу, хіба що вживати його дозволялося у контексті «слияние наций». У ній також вперше прозвучало слово «відродження». Воно було дуже доречним, бо всі поневолені нації неминуче зазнавали національного виродження, а визволившись з імперської неволі, вдавалися до свого національного відродження. Цим шляхом йшли і його успішно пройшли поляки, коли визволилися з кігтів двоголового російського орла. Ним пройшли чехи після розпаду Австро-Угорської імперії. Ним скористалися італійці після об’єднання всіх італійських земель. На цей шлях стали і євреї після заснування держави Ізраїль. На жаль, Україна шляхом національного відродження не пішла. З’ясувалося, що за три з половиною століття входження України до Російської імперії її правлячим колам вдалося зросійщити значну частину українства. Століттями тривало нищення української нації шляхом заборон української мови, внаслідок чого значна частина нації після 1991 року голосувала за тих президентів і депутатів, які продовжували горнутися не до України й української культури, а до пострадянської Росії і її культури. Великий українець Євген Чикаленко, який усі свої великі кошти багатого поміщика не ховав в офшорах, на відміну від нинішніх скоробагатьків, а віддав на відродження рідної нації, писав, що проблема української нації полягає в тому, що вона «недосформована». Перефразовуючи Є. Чикаленка, можна твердити, що всі проблеми нинішньої України, включно з війною, полягають у тому, що українська влада, за рідкісним винятком, не займалася формуванням єдиної української нації. Джузеппе Гарібальді після об’єднання італійських земель сказав: «Ми створили Італію. Тепер на черзі творити італійців». Після відновленої нами в 1990—1991 роках самостійності України влада в Україні власне українців не творила. На значних теренах України, насамперед на Донбасі і в Криму, все українське виміталося. Там творився українець нового типу, який носив українське прізвище, але все українське не сприймав чи навіть ненавидів його. Ось і маємо результат: корупція, казнокрадство і російська зброя в руках тих «українців», які за командою російських офіцерів «по украм огонь!» вбивають синів України.
У 1990 і 1991 роках ми створили Україну, ми відновили її незалежність від російської імперії. Ми започаткували відродження української нації як стратегічно важливого геополітичного чинника. Завдання нинішньої української влади, насамперед Президента України Володимира Зеленського і Голови Верховної Ради Дмитра Разумкова, історично полягає в тому, щоб підтримати розпочате два роки тому українське національне відродження, а не гальмувати його ревізією ухваленого парламентом минулого скликання мовного закону та кримінальним переслідуванням ініціаторів отримання історичного Томосу для національної церкви. Українська нація неминуче відродиться. В Україні обов’язково запанує і єдина державна мова, і єдина національна церква! Відродяться: український патріотизм, українська національна свідомість та відповідальність за долю України й українців.
Юрій ГНАТКЕВИЧ,
народний депутат першого скликання.
